Я гукнув у відкрите вікно:
Мамо, навіщо так рано? Замерзнеш там!
Вона повернулась, махнула лопатою на привітання:
Це для вас, ледацюги мої, стараюся!
А наступного дня мами не стало…
Я досі не можу спокійно проходити повз наш двір у Кропивницькому
Щоразу, коли бачу цю стежку, серце стискається, ніби чиясь рука його міцно зчепила. Саме я зробив те фото другого січня
Просто проходив повз, побачив сліди на снігу і зупинився.
Сфотографував, навіть сам не знаючи навіщо. А тепер це фото єдина згадка про ті дні…
Новий рік ми зустрічали, як і завжди, усією родиною.
Мама, Ганна Миколаївна, ще з ранку 31 грудня вже була на ногах. Прокинувся я від запаху смажених котлет і її голосу на кухні:
Доню, вставай! Потрібна твоя допомога для салатів. А то тато знову всі продукти потайки зїсть, поки ми не помічаємо!
Я спустився з кімнати у піжамі, волосся скуйовджене. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками я й подарував їй його ще в школі. Вона посміхалася, щоки румяні від духового тепла.
Мамо, дай спочатку хоч кави випю, пробурмотів я.
Кава потім! Спершу олівє! засміялася вона, простягаючи мені миску з печеними овочами. Ріж дрібно, як я люблю. Не ті величезні кубики, як минулого разу!
Ми різали, балакали про все на світі.
Вона згадувала, яким був Новий рік у її дитинстві без якихось заморських салатів, лише оселедець під шубою та мандарини, які її батько приносив з контори товариства.
Згодом тато приніс ялинку, таку величезну, що ледве пройшла у двері.
Ну що, господині, приймайте красуню! вигукнув він з порогу.
Ой, тату, ти що, аж весь ліс вирубав? жартував я.
Мама подивилась, знизала плечима:
Гарна, але куди ж її? Минулого разу хоч менша була…
Та все одно допомагала прикрашати. Ми з сестрою Лесею чіпляли гірлянди, а мама дістала старенькі іграшки ще з мого дитинства. Памятаю, як вона дістала скляного ангелика і тихо сказала:
Оцього я тобі на перший Новий рік купувала. Памятаєш?
Памятаю, мамо, сказав я, хоча насправді вже й не памятав; просто кивнув, бо їй це було важливо, вона світилася від радості.
Брат Микола приїхав ввечері як завжди гучно: із пакетами, подарунками і пляшками.
Мамо, привіз нормальне ігристе! А не таке кисле, як торік.
Ой, Миколо, аби не напилися знову, сміялася мама, обіймаючи сина.
О 12 ночі всі вийшли у двір. Тато з братом запускали салюти, Леся верещала від щастя, а мама стояла поряд, обнявши мене за плечі.
Дивись, сину, яка краса, шепотіла вона. Яке ж у нас добре життя
Я теж обійняв її міцніше.
У нас найкраще, мамо.
Пили ігристе з пляшки навколо, сміялися, коли феєрверк полетів у сусідню криницю.
Мама, трохи весела, танцювала у валянках під Щедрик, а тато підняв її на руки. Усім було так весело, що потім сліз з очей не могли стерти.
Першого січня валялися вдома. Мама знову щось готувала цього разу ліпила вареники та варила холодець.
Мамо, вистачить уже, ми й так як вареники! жартував я.
Доготуємо! Новий рік святкують не один день, відмахувалася вона.
Другого січня вона прокинулася дуже рано, як завжди.
Я почув, як грюкнула хвіртка вона у дворі з лопатою, чистить стежку. У старому пуховику, хустина завязана на голові.
Все робила дбайливо: від воріт аж до ґанку, вузька і рівна доріжка. Сніг вміло відкидала до стіни будинку, як завжди любила.
Я вигукнув у вікно:
Мамо, навіщо ти так рано встала? Замерзнеш!
Вона обернулася, махнула лопатою:
А щоб ви, ледарі, по заметах не блукали! Іди, краще чайник постав.
Я усміхнувся й зайшов на кухню. Вона повернулася за пів години, щоки палали, очі сяяли.
Все, тепер у дворі порядок, сказала, сівши з кавою. Добре зробила, правда?
Добре, мамо. Дякую.
Це був останній раз, коли я чув її такий сильний, бадьорий голос.
Третього січня вранці вона сказала тихенько:
Діти, щось тисне в грудях. Не дуже, але неприємно.
Я одразу захвилювався:
Мамо, викличемо швидку, добре?
Та ні, сину. Просто перевтомилася готую, бігаю весь час. Полежу мине.
Легла на дивані, ми з Лесею навпроти, тато пішов у аптеку. Мама ще жартувала:
Не дивіться так сумно. Я ще вас усіх переживу!
А потому раптом зблідла. Вхопилася за серце:
Ой погано дуже погано
Ми подзвонили у швидку. Я тримав її за руку, шепотів:
Мамочко, тримайся! Зараз приїдуть, все буде добре…
Вона глянула мені в очі, ледве чутно мовила:
Синку, я вас дуже люблю Не хочу прощатись
Швидка приїхала швидко, але вже не змогли її врятувати. Інфаркт Усе відбулося за хвилини.
І я сидів на підлозі в коридорі, вив Не вірилося. Ще вчора вона танцювала, сміялась під салюти, а сьогодні…
Ледве підвівшись, вийшов у двір. Сніг майже не йшов. І побачив її сліди малі, рівненькі, від воріт до ґанку й назад. Такі, які вона завжди залишала.
Я стояв і дивився на них дуже довго. Запитував Бога: Як так може бути ще вчора людина ходила по землі, залишаючи сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди залишились, а її ні.
Мені не здавалося ніби вона тоді, другого січня, вийшла востаннє, щоб лишити нам чисту стежку. Щоб ми могли по ній пройти вже без неї.
Я попросив усіх її не замітати. Хай буде, доки сніг сам усе не сховає.
Це останнє, що мама для нас зробила. Її звичайна турбота про нас проступала навіть тоді, коли вже її не стало.
За тиждень намело багато снігу.
Я зберігаю те фото з останніми маминими слідами.
Й щороку, третього січня, переглядаю його, а потім дивлюсь на порожню доріжку біля порогу. І так болить десь всередині знати, що під цією білою ковдрою снігу вона залишила свої останні сліди.
Сліди, якими я й досі йду за неюІ хоч минули вже роки, я досі ловлю себе на тому, що щоразу, повертаючись до рідної хати, шукаю ті невидимі стежки у снігу. Зупиняюсь на ґанку, вдихаю морозне повітря і здається ось-ось почую знайомий мамин голос чи побачу її, як колись: у пуховику, з лопатою, втомлену, але щасливу. Я знаю поки памятаю ті сліди, поки бережу мамине тепло у серці, вона завжди буде поруч. І найбільше хочу залишити після себе такі ж стежки такі ж прості й добрі, щоб колись і мої діти згадували, як легко йти, коли доріжка вже протоптана любовю.
