Мені лише двадцять п’ять. Місяць тому я вийшла заміж і, як будь-яка дівчина, мріяла почати нове життя з чистого аркуша — разом з чоловіком, у затишній оселі, серед підтримки й тепла. Завжди вважала нашу сім’ю міцною. Мама, тато — ідеальна пара, як мені здавалося. Жодних криків, скандалів, зрад. Вони були разом більше двадцяти років, і я росла впевнена, що справжня любов існує. Але, як виявилося, жила в ілюзії.
Відразу після весілля мама оголосила, що більше не може жити з батьком. Без сцен, без пояснень. Просто сказала: «Я йду». Я навіть подумала, що нічого не почула. Як? Навіщо? Чому саме тепер? Намагалася її зрозуміти, але не виходило.
Мій тато — людина тиха, уважна. Він ніколи не пив, не палив, не підвищував голос ні на маму, ні на мене. Всі роки працював, забезпечував сім’ю, їздив з мамою в подорожі, допомагав по хаті — і раптом… вона вирішила, що це не її життя. Сказала, що втомилася бути «покоївкою», що хоче «нарешті жити для себе».
А тепер найболючіше. Ще до весілля мама почала робити ремонт у старій хрущовці, що дісталася їй від бабусі. Все виглядало так, ніби вона готує житло для нас із чоловіком. Я щиро у це вірила. Навіть обирала кольори для кухні, радилася з нею щодо меблів, мріяла про наше затишне гніздечко. Вона слухала мовчки, нічого не обіцяла, але й не заперечувала. Я думала — готує сюрприз.
Тато теж був упевнений, що ремонт — для нас. Він лише похитував головою, посміхався і казав: «Ось, скоро житимете окремо, а ми трохи перепочинемо». Усі думали, що мама робить нам подарунок. Усі, крім неї самої.
Коли ремонт закінчився, мама зібрала речі й просто поїхала. Сказала батькові, що йде назавжди, і заселилася в ту саму квартиру. Без подяки, без пояснень, без жалю. А я… Я стояла, ніби прикована, і не могла повірити, що це не кепський сон.
Я намагалася поговорити з нею, пояснити, що нам із чоловіком ніде жити. Що ми планували почати все з нуля саме в цій оселі. Що все життя вважала її своєю опорою. Але її очі були холодні, як крига.
— Я тобі нічого не винна, — спокійно відповіла мама. — Це моя квартира. Я її успадкувала. Я працювала, робила ремонт, і житиму тут сама. Годі. Я більше не служниця. Набридло прати, готувати, жертвувати. Хочу просто жити — нарешті для себе.
Мені хотілося кричати. Нагадати їй, скільки разів я потребувала її підтримки, як ми з татом піднімали її, коли в неї були скрутні часи. Запитати: а хіба ми все ці роки були лише обов’язком?
Тато зів’яв. Він не благав, не тримав. Лише дивився їй услід, як людина, у якої забрали останню надію. Він не розумів, як жінка, з якою прожив півжиття, могла так просто — мовчазно, холодно — розвернутися й піти.
Зараз ми з чоловіком жиЗараз ми з чоловіком жиємо у його батьків, але кожен день я відчуваю, як з мене наче вирвали коріння.
