Я доведу, що виживу без нього
Коли мій чоловік, Тарас, кинув мені в обличчя: «Оленко, я без тебе проживу, а ти без мене — ні», я, Ольга, відчула, ніби підлога розчинилася під ногами. Це було не просто образливо — це був виклик, кинутий прямо в серце. Він думає, що я слабка, залежна, що без нього моє життя розсиплеться? Що ж, побачимо! З того дня я вирішила: годі бути тінню в його світі. Я влаштувалася на роботу на неповний день, щоб почати будувати своє життя — без його «опіки». Нехай знає, що я не лише виживу, а й стану сильнішою, ніж він міг уявити.
Ми з Тарасом одружені вісім років. Він завжди був «головним» у нашій родині: заробляв, приймав рішення, казав, що мені робити. Я працювала адміністратором у перукарні, але після весілля він наполіг, щоб я звільнилася: «Оленко, навіщо тобі працювати? Я забезпечу». Я погодилася, думаючи, що це турбота. Але з часом зрозуміла: це не турбота, а контроль. Він вирішував, що я вдягаю, з ким спілкуюся, навіть як готую вечерю. Я стала домогосподаркою, яка живе заради його схвалення. І ось, після чергової сварки, він випалив: «Ти без мене — ніхто». Ці слова палили, ніби розпечене залізо.
Сварка почалася з дурниці — я хотіла поїхати до подруги на вихідні, а він заборонив: «Ти мусиш бути вдома, Оленко, хто вечерю готуватиме?» Я обурилася: «Тарасе, я не покоївка!» Тоді він і сказав цю фразу. Я стояла, ніби грім ударив, а він просто пішов у іншу кімнату, наче нічого не сталося. Але для мене це був переломний момент. Я не спала всю ніч, обдумуючи його слова. Він правий? Невже я справді не впораюся без нього? А потім у мені прокинувся гнів. Ні, Тарасе, я тобі доведу, що ти помиляєшся.
Наступного дня я почала діяти. Подзвонила подрузі Марійці, яка працює в кав’ярні, і запитала, чи немає в них вакансій. Вона здивувалася: «Оленко, ти ж сто років не працювала! Навіщо тобі це?» Я відповіла: «Щоб довести, що я можу». Через тиждень я влаштувалася офіціанткою на неповний день. Робота не з легких — носити підноси, посміхатися вибагливим клієнтам — але це мої гроші, моя незалежність. Коли я отримала першу зарплату, хоч і невелику, ледь не заплакала від гордості. Я, Ольга, яка, за словами чоловіка, «нічого не вміє», заробила свої гроші!
Тарас, дізнавшись, лише хмикнув: «І що, тепер підноси носитимеш? Смішно». Смішно? Я посміхнулася: «Побачимо, кому буде смішно, коли я стану на ноги». Він думав, що я здамся через тиждень, але я тримаюся. Робота виснажує, але кожного дня я відчуваю себе сильнішою. Я почала відкладати гроші — поки трохи, але це мій «фонд свободи». Планую записатися на курси, може, вивчуся на майстра манікюру чи бухгалтера. Я ще не вирішила, але знаю одне: я не повернуся до життя, де Тарас вирішує, хто я така.
Мати, коли дізналася, похитала головою: «Оленко, навіщо тобі це? Поговори з Тарасом, помиритеся». Помиритися? Та я не хочу миритися з тим, хто вважає мене нікчемою! Марійка, навпаки, підтримала: «Молодець, Оленко! Покажи йому, що ти не його тінь!» Її слова додали мені сили. Але, чесно, іноді я сумніваюся. Ввечері, коли повертаюся втомлена, а Тарас демонстративно мовчить, я думаю: а раптом він правий? Раптом я не впораюся? Але потім згадую його слова й розумію: я муся. Не заради нього, а заради себе.
Минуло два місяці, і я вже бачу зміни. Я схудла, бо нема часу сидіти й жувати пампушки від нудьги. Я навчилася казати «ні» — не лише клієнтам, а й Тарасу. Коли він черговий раз почав: «Оленко, звари мені вечерю, я голодний», я відповіла: «Тарасе, я з роботи, давай замовимо піцу». Він був у шоці, але промовчав. Схоже, він починає розуміти, що я вже не та, якою була. А я починаю розуміти, хто я насправді.
Іноді я мрію, щоб він вибачився, сказав: «Оленко, я був неправий». Але Тарас не з тих, хто визнає помилки. Він чекає, що я «одумаюся» й повернуся до ролі слухняної дружини. Але я не повернуся. Ця робота — лише початок. Я хочу свою квартиру, свою кар’єру, своє життя. І якщо він думає, що я без нього пропаду, нехай дивиться, як я злітаю. А якщо він вирішить піти? Що ж, я вже знаю, що переживу. Бо я — Ольга, і я сильніша, ніж він міг уявити.
