Колись давно, коли ще у нашій козацькій галицькій частині Київської області було важко, я, Валентина Сергіївна Жесткова, згадую ті роки, коли життя розвалювалося, ніби старі керамічні горщики на підвіконні.
Валя (я) більше не хотіла терпіти. Не розуміла, чому Дмитро став так до мене ставитися чи то розлюбив? Той самий вечір, коли він знову повернувся додому пізно вночі і заснув у вітальні, залишив у мені відчуття порожнечі.
Наступного ранку, коли він уже ішов до кухні за сніданком, я сіла навпроти нього.
Дмитре, скажи, що трапилось? запитала я, намагаючись не виглядати підозріло.
Що не так? відповів він, пючи каву і уникаючи мого погляду.
Відтоді, як народилися наші хлопчики, ти зовсім змінився. продовжила я.
Не помічав. сказав він, не піднімаючи очей.
Дмитре, вже два роки ми живемо як сусіди. Ти це помітив? спитала я.
Слухай, що ти хотіла? У будинку завжди розкидані іграшки, пахне різними молочними кашами, діти кричать Ти думаєш, це комусь сподобається? відповів він, роздратовано.
Але це ж твої діти! крикнула я, підстрибуючи навколо кухні.
Усі нормальні дружини народжують по одній дитині, щоб вона тихо гралася в кутку і не заважала. А ти одразу двох! Моя мама казала, а я не слухав «люди, такі, як ти, лише і можуть, що» сказав він, знущаючись.
Ти змусив мене кинути інститут, бо хотів, щоб я все присвятила сімї! прорвала я.
Після довгого мовчання я додала:
Думаю, нам треба розлучитися.
Він задумався, потім сказав:
Я лише за. Тільки не вимагай аліментів я сам буду давати гроші.
Дмитро обернувся і вийшов з кухні. Хотіла я заплакати, та з дитячої кімнати пролунало крику. Близнюки прокинулись і вимагали уваги.
Через тиждень я зібрала речі, взяла дітей і пішла. У мене залишилась велика кімната в коммунальній будівлі, яку успадкувала від бабусі. Нові сусіди, нові знайомства.
З одного боку жив похмурий, хоч ще не старий чоловік, а з іншого яскрава дама, шістдесятирічна Марічка. Першим кроком я постукала до чоловіка:
Доброго дня! Я ваша нова сусідка, принесла торт, запрошую на чай.
Він лише моргнув і сказав:
Не їм солодкого, і закрив двері перед моїм обличчям.
Я знизала плечі і пішла до Марічки. Вона погодилась приєднатись до компанії, хоч і лише, щоб виголосити промову:
Я люблю відпочивати вдень, бо ввечері дивлюсь серіали, сподіваюсь, ваші діти не будуть мене турбувати криками. І, будь ласка, не дозволяйте їм бігати по коридору, не бруднити і не ламати!
Вона довго розповідала, а я вже передчувала гірку долю.
Я віддала хлопців у дитячий садок і сама працювала там вихователькою. Працювала до того часу, коли Андрій і Юрко потребували підбору додому. Платили копійки, але Дмитро обіцяв допомагати.
Перші три місяці після розлучення він дійсно підкидав гроші. Після того ж місяця грошей вже не було. Я два місяці не могла сплатити комунальні послуги.
Відносини з Марічкою погіршувалися. Одного вечора, коли я годувала дітей, у кімнату ввійшла сусідка в атласному халаті:
Дорога, ви вже вирішили фінансові питання? Не хочу, щоб у вас відключили світло чи газ.
Ще ні, відповіла я, завтра поїду до колишнього чоловіка, він щось про дітей забув.
Марічка підхвалила:
Ви їх годуєте макаронами Ви погана мама!
Я хороша мама! відповіла я, а вам краще не лізти кудись, куди не треба.
Злість Марічки була такою, що я ледь чула свої кроки. Із-за дверей вийшов Іван, сусід з іншого боку. Після крику Марічки він приніс гроші і сказав:
Тихо. Ось гроші на комуналку.
Коли Іван пішов, Марічка прошипіла:
Пожалієшся!
Того ж дня я поїхала до Дмитра. Він сказав, що зараз важкий період і нічого не платить.
Подаю на аліменти, заявила я.
Подавайте, відповів він, моя зарплата така, що ти отримаєш лише сльози. І більше не турбуй мене!
Я повернулася додому, плакала, а через тиждень до мене завітав участковий. Марічка подала заяву, що я загрожую її життю, а діти голодні. Участковий провів зі мною годину розмови і сказав:
Я зобовязаний повідомити соцзахист.
Що повідомляти? Я нічого поганого не робила! protestувала я.
Вечором Марічка знову прийшла:
Якщо ваші діти ще раз будуть мене турбувати, я звернуся до соцзахисту!
Це ж діти! гукала вона, вказуючи на чайну лужу.
Я відправила дітей у кімнату, витерла підлогу і була розгублена.
Через тиждень у двері стукнули дві незнайомі жінки, участковий і якийсь чоловік. Вони сказали, що прийшли за дітьми. Я відмовувалась, а діти вже плакали, тримали мене за руки.
Тоді я втримала їх, поки чоловік не спробував схопити мене за руки. Я бачила, як діти кіп’якали, їхні очі були сповнені страху. Участковий відніс їх по сходах, а я залишилась на підлозі, викинута в сльози.
Тоді я помітила старий сокира, який залишився від часів, коли у нас ще був дров’янний опалення. Підійшовши до нього, я відчула холодний подих спогадів і, схопивши сокиру, вийшла до дверей Марічки, що тепер була зла і затиснута під ліжком.
Раптово вийшов Іван, схопив мене, відняв сокиру і сказав:
Ти дурниця! Що робиш? Ти ще гірше за мене!
Мені вже все одно прошептала я.
Іван увів мене до своєї кімнати, дав таблетку і залишив спати. Я знала, що коли він відвернеться, я втечу до мосту, та сон мене накрив.
Наступного ранку я знову ішла до участкової, бо Марічка подала нову заяву про загрозу. Я розповідала про свої проблеми, а вони лише кивали, ніби все вже давно знали.
Через місяць я здавала папери, аналізи, характерні листи. Іван, той самий похмурий сусід, не давав мені сидіти на самоті і постійно підштовхував.
Коли зрозуміло, що діти можуть повернутися, я немов прокинулася.
Іване все це через тебе сказала я, і він нарешті посміхнувся.
У мене теж були діти Але я їх втратив пять років тому. Тепер можу допомогти тобі
У ніч перед рішенням комісії я спала на дивані в його кімнаті, не могла заснути. Іван, мовчачи, запитав:
Іване, не спиш? Розкажи, що сталося з твоїми дітьми.
Він розповів, що колись мав сімю, що втратив їх у пожежі, потім увязнений, звільнився, працював на заводі. Я піднялася, взяла його за руку, він відкинув її.
Спи, завтра на комісію будеш як огірок! сказав він.
Через кілька днів я отримала документи, підписала їх і, тримаючи дітей, чула:
Мамусю! кричали Андрій і Юрко, обіймаючи мене з обох боків.
Тоді в двері стукнули ще раз. Це були представники соцзахисту, які взяли дітей і вивели їх. Я плакала, тримала їх, але їхні крики глушили все навкруги.
Після того, як усе затихло, я підійшла до шафи, знайшла той самий сокир, що колись лежав у бабусині
коморці. Я підняла його, і, хоча в серці було страшно, я відчувала, що це мій останній шанс.
Тоді Іван схопив мене, сказавши:
Ти дурна, що робиш? Ти ще гірша за мене!
Мені вже все одно шепотіла я.
Він відвів мене до своєї квартири, подбав про мене таблеткою і залишив спати. Після того, як я пробудилася, я зрозуміла, що більше не зможу втекти, а лише залишитись і боротися за дітей.
Зараз, коли я згадую ті роки, відчуваю, що навіть у найтемніший час можна знайти людську доброту, навіть у Івана, який сам був спустошений, але все ж допоміг. І хоча шлях був довгим і болісним, тепер ми живемо у спокої, працюємо на заводі, отримуємо скромну, але достатню плату в гривнях, і діти радіють, а Марічка залишилась у своїй кімнаті, не заважаючи нам.
Так сповна минуло те страшне випробування, і я, Валентина Сергіївна Жесткова, досі памятаю, як важливо не здаватися, навіть коли здається, що весь світ проти.
