Дізналася, що хтось залишив немовля у Вікні життя поруч з пологовим відділенням лікарні у Львові.
Я вирішила всиновити цю дитину, яку батьки покинули через три місяці після смерті мого чоловіка. Почула, що крихітку знайшли саме у Вікні життя біля місцевого пологового ну прямо сюжет для українських новин, тільки без скандалу.
Потрібні документи збирала з тією ж швидкістю, як бабуся на базарі розбирає малину у сезон. Успішно настояла у всіх кабінетах, вистояла контрольні перевірки від соцслужб до санепідемстанції. Мої умови проживання виявилися цілком гідними (хоч і ремонт ще радянський), мене похвалили й одразу дозволили взяти до себе малюка. Через кілька днів мій син вже сидів на моїх руках і їв борщ ну, майже. Я полюбила його, як рідного. Назвала імям чоловіка Ярослав і кожного разу, коли кликала, ніби поверталася в минуле, але без ностальгії.
Ярослав ріс і, звісно, почав цікавитись, коли вже появиться сестра чи брат. Це мене абсолютно не бентежило: я ж працюю віддалено, з ноутбуком розбираю документи на кухні під звук чайника, та ще й контроль удома абсолютний мрія, а не робота! Тож, коли мені зателефонували, я буквально з тапочками заскочила в лікарню. Привели мене в палату, показали дівчинку, яка ще навіть очі толком не відкривала три дні від народження! Закохалась миттю і подумала: буде нашою! Документи і аналізи вже знала напамять, як шкільний вірш усе оформила за мить, навіть здивувалася, чому так швидко.
Тепер нас троє: я, Ярослав і маленька Божена. Ми сама справжня українська родина й щасливі-прещасливі. Ще й песик Марік під столом доїдає вареники гармонія, одним словом!
