Я — Софія, а не Соночка
Софія сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Може, не на самі п’ятірки, але досить добре, щоби мама з татом пишалися. Відчиняючи двері в хату, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби із минулого. Дівчина тихенько прокралася до своєї кімнати, не хочучи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Оленко, востаннє кажу… — різко промовила мама.
Стукіт у сінях — тато прийшов на обід. Софія визирнула в коридор і зустрілась поглядом із жінкою у білому, поношеному хустці. Обличчя здалося болюче знайомим. Десь вона її вже бачила… Давній спогад уколов різко й неприємно. Та сама жінка, з прискіпливим, липким поглядом. Та, що колись назвала її «Соночкою».
— Здоровенькі були, Соночко. Здоровенькі, доню, — промовила незвана гостя.
— Іди, Олено, — стримано сказав тато.
— Іду, іду… Побачимось, сестричко, — кинула жінка і пішла.
Софія стояла, як оголомшена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але ж вона назвала її сестрою.
— Дівчата часом так кажуть… Може.
Та тривожний погляд матері й напружена мовчанка в хаті казали про інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Софія знову зустріла Олену.
— Ну, здоровенькі, Соночко, — сказала вона, підійшовши близько.
— Я не Соночка, я Софія.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви бували у мами.
— У мами? Я твоя мама, Соночко… Справжня…
Олена схопила її за руки. Говорила гаряче, безладно, благаючи. І Софія — сама не розуміючи чому — пішла з нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її у стару каморку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Софію накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризені цигарки, хтось кричить, б’є у двері, а вона, зовсім крихітка, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе в її рот брудними пальцями… І вона кусає — аж до крові. Страх. Сльози. Холод. Соночка… тоді її звали Соночкою.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Олько, знову швендяла? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із затьмареним поглядом.
— Це хто у нас тут? Мені подаруночок? — і простягнув руку до Софії.
Вона різко відкрила сумку, дістала гроші:
— Ось! Тільки не приходьте більше. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — нікто.
— Соночко…
— Мене звуть Софія!
Вона бігла додому, захльоВона бігла додому, а вітер ніс її сльози, немов благословення для нової сторінки життя.
