Віра Павлівна стояла біля накритого столу, поправляючи серветки й переставляючи келихи, хоч усе давно було ідеально. П’ятдесят п’ять. Ювілей. Роман два тижні натякав на особливий подарунок, і вона дозволила собі сподіватися — на каблучку, на пропозицію, на статус, який захистить її, якщо що.
Гості вже зібралися. Син Денис з дружиною Оленою сиділи на дивані, Галина Петрівна — мати Романа — зайняла крісло біля вікна й оглядала квартиру так, ніби складала опис майна.
— Віро, присядь уже, — покликав Роман, дістаючи з пакета згорток. — Пора дарувати подарунки.
— Зараз, тільки свічки запалю.
— Потім запалиш. Іди сюди.
Віра підійшла, усміхаючись. Олена тихо стиснула руку чоловіка. Денис напружився — він давно не довіряв Романові, хоч ніколи не казав цього вголос.
— Ось, — Роман простягнув згорток. — Це від нас із мамою. Разом вибирали.
Віра розгорнула папір. Плаття. Болотяного кольору, з якимись дивними складками на животі й рукавами три чверті.
— Гарне, правда? — Галина Петрівна подалася вперед. — Я сама вибрала. Практичне, на твій вік. І зі знижкою взяли, уявляєш? Вісімдесят відсотків. Уцінка, звісно, але воно нове, не ношене.
— Дякую, — Віра акуратно склала плаття назад в обгортку.
— Ти що, не рада? — Роман насупився.
— Рада. Просто несподівано.
— А чого ти чекала?
Віра промовчала. Олена встала й почала збирати зайві тарілки, щоб винести на кухню. Денис дивився на матір, і в його очах було щось таке, від чого Вірі захотілося відвернутися.
— Я думала, ти вибереш сам, — нарешті сказала вона. — Без допомоги.
— А що не так з допомогою? У мами смак. Вона двадцять років людей зачісувала, надивилася на моду.
— Ромо, це ж ювілей. П’ятдесят п’ять років.
— І що? Плаття — гарний подарунок. Або тобі шуба треба? Так літо надворі.
Галина Петрівна підтисла губи.
— Невдячність якась. Я в магазин спеціально їздила. На інший кінець міста. А вона носом крутить.
— Я не кручу носом, Галино Петрівно.
— А що тоді? Чого мовчиш, як води в рот набрала?
Олена повернулася з кухні й сіла поруч із чоловіком. Денис обійняв її за плече.
— Може, торт винесемо? — запропонувала Олена. — Зі свічками. Я допоможу.
— Зажди, — Роман не зводив очей із Віри. — Я хочу зрозуміти. Ти незадоволена подарунком?
— Я сказала «дякую».
— Ти сказала так, що краще б промовчала.
Віра глибоко вдихнула. Видихнула. Подивилася на Романа — чоловіка, з яким прожила три роки. Сорок років, усе ще гарний, привабливий. І абсолютно чужий у цю хвилину.
— Гаразд. Я скажу чесно. Я сподівалася на каблучку.
— На каблучку?
— Так. На пропозицію. Ми три роки разом, Ромо. Я думала, ювілей — слушний момент.
Галина Петрівна фиркнула. Роман перезирнувся з нею й усміхнувся.
— Віро, ми ж сучасні люди. Навіщо нам штамп у паспорті?
— Тому що цивільна дружина — ніхто. Ні в документах, ні в спадщині, ні в очах закону.
— Ти що, уже про спадщину думаєш? Ми живі-здорові.
— Я думаю про захищеність. Про те, що буде, якщо щось трапиться.
— Якщо щось трапиться, я про тебе подбаю.
— Як? Якщо ми не одружені, у тебе немає жодних зобов’язань.
Роман встав, пройшовся по кімнаті. Галина Петрівна дивилася на сина зі схваленням — мовляв, правильно, не ведися.
— Віро, давай не псувати свято, — він повернувся, сів поруч. — Я зрозумів, ти хочеш каблучку. Ми це обговоримо. Потім. Не сьогодні.
— Коли — потім?
— Коли буде слушний час.
— А коли він буде слушним? Через рік? Через п’ять?
— Не тисни на мене.
Денис кашлянув.
— Може, справді торт? Мам, давай відсвяткуємо нормально. А решту потім.
Віра подивилася на сина. Потім на Олену — невістка дивилася співчутливо, але мовчала, розуміючи, що не її діло втручатися.
— Гаразд, — Віра кивнула. — Неси торт.
Олена встала й пішла на кухню. Денис рушив за нею — допомогти зі свічками.
Галина Петрівна нахилилася до Віри й знизила голос:
— Ти б обережніше. Мій син не зобов’язаний на тобі одружуватися. Ти розлучниця з дорослою дитиною. А Ромі сорок років, він ще молоду може знайти.
— Дякую за турботу, Галино Петрівно.
— Я не турбуюся. Я попереджаю.
Віра усміхнулася. Спокійно, рівно. Всередині все горіло, але вона не показала.
— Я почула.
Минув місяць. Віра сиділа на кухні, перевіряючи баланс на картці. Переказ пішов — п’ятнадцять тисяч Денисові. На заводі скорочення, зарплату затримували, а Олена вагітна. Перший триместр, токсикоз, витрати на вітаміни й аналізи.
Роман увійшов без стуку, зазирнув їй через плече.
— Що робиш?
— Перевіряю рахунки.
— Знову переказувала Денискові?
Віра прибрала телефон у кишеню.
— Це мої гроші.
— Ми живемо разом. У нас спільний бюджет.
— У нас немає спільного бюджету. Ти платиш за комуналку, я — за їжу. Решта — кожен сам.
— І скільки ти йому віддала за цей місяць?
— Це не твоє діло.
Роман сів навпроти.
— Віро, ми збиралися машину купувати. На мамині гроші. Вона квартиру продала, щоб нам допомогти.
— Вона продала квартиру, щоб допомогти тобі. Не нам.
— Яка різниця?
— Величезна. Ця машина буде на твоє ім’я, не на моє.
— І що? Я ж буду тебе возити.
Віра встала, ввімкнула чайник. Їй треба було щось робити руками, щоб не зірватися.
— Ромо, мій син без роботи. Його дружина вагітна. Їм потрібна допомога.
— А мені не потрібна?
— Тобі? Ти здоровий, молодий, живеш у моїй квартирі безкоштовно. Яка тобі потрібна допомога?
— Ти забуваєш, хто тут чоловік.
— Я пам’ятаю. І бачу, як цей чоловік розпоряджається чужими грошима.
Роман побагровів.
— Це ти про що?
— Про те, що твоя мати продала квартиру, а гроші чомусь ідуть на машину для тебе, а не на житло для неї.
— Вона буде жити зі мною. З нами.
Віра повернулася різко.
— Що?
— Ми поговорили. Вона переїде сюди.
— У мою квартиру?
— У нашу квартиру.
— Ні, Роман. Ця квартира моя. Тільки моя. На моє ім’я. Ти тут гість.
— Гість? Три роки — гість?
— Три роки співмешканець без зобов’язань. Так ти сам хотів.
Роман встав, підійшов ближче. Віра не відступила.
— Віро, будь розумною. Мамі нікуди йти. Вона все віддала.
— Вона віддала гроші тобі. Ось ти й вирішуй, де їй жити.
— Я й вирішую. Тут.
— Ні.
— Чому?
— Тому що це мій дім. І я не хочу жити зі свекрухою, яка не є мені свекрухою.
Роман відступив на крок. В його очах майнуло щось — розгубленість? Злість?
— Ти жорстока жінка, Віро.
— Я реалістка. Ти не хочеш на мені одружуватися, але хочеш, щоб я утримувала твою матір?
— Вона не буде сидіти в тебе на шиї. У неї пенсія.
— І що, на пенсію вона буде оплачувати свою кімнату в моїй квартирі? Оренду?
— Яку кімнату? Вона буде жити в спальні.
— У нашій спальні?
— Ні, в гостьовій. Ми переїдемо у велику кімнату.
Віра розсміялася. Коротко, сухо.
— Ромо, у мене в гостьовій кабінет. Мої речі. Мої книги. Моє життя.
— Подвинешся.
— Віро!
— Я сказала — ні. І годі нити. Ти співмешканець, не чоловік.
Роман мовчав. Чайник клацнув, вимкнувся. Віра дістала чашку, заварила собі чай. Руки працювали автоматично.
— Ти пошкодуєш, — сказав він нарешті.
— Можливо. Але це буде моє рішення і мої наслідки. Не твої.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Віра сіла за стіл, обхопила чашку. Подзвонила Денисові.
— Алло, синку?
— Так, мам. Щось сталося?
— Нічого. Просто хотіла спитати — як Олена?
— Нормально. Тошнить ще, але вже менше. Дякуємо за гроші, ми отримали.
— Добре. Якщо треба ще — скажи.
— Мам, ми впораємося. Не треба через нас із Романом сваритися.
— Ми не сваримося. Ми з’ясовуємо стосунки, це називається кордони.
Денис помовчав.
— Мам, ти впевнена, що він той чоловік, з яким варто з’ясовувати кордони?
— Я вже не впевнена ні в чому, сину. Але я розберуся.
— Якщо що — дзвони. Ми з Оленою поруч.
— Знаю. Цілую вас обох.
Вона поклала трубку й допила чай. За вікном темніло. Десь у глибині квартири грюкали двері — Роман збирався кудись.
*
Ще через два тижні Віра повернулася додому й застала в вітальні Галину Петрівну. Та сиділа на дивані з чашкою чаю й дивилася телевізор.
— Добрий вечір, — Віра зупинилася на порозі. — Не знала, що ви прийдете.
— А я не в гості. Я переїхала.
— Перепрошую?
— Рома сказав, ви домовилися. Мої речі в гостьовій.
Віра повільно опустила сумку на підлогу. Пройшла в гостьову кімнату. Там стояли два чемодани, на ліжку лежала стопка постільної білизни. Її книги були зсунуті в кут, її папери — звалені на підлогу.
Вона повернулася в вітальню.
— Де Роман?
— Поїхав. Сказав, повернеться пізно.
— Зрозуміло.
Віра дістала телефон, набрала номер.
— Ромо, ти де?
— У друзів. А що?
— Твоя мати в моїй квартирі. З речами.
— Так, я її перевіз. Поки тебе не було.
— Без моєї згоди.
— Ти б однаково не погодилася. Довелося діяти.
— Діяти?
— Віро, не влаштовуй скандал. Мама вже тут. Не виганяти ж її на вулицю.
— Чому ж ні?
— Що — чому ні?
— Чому не вигнати? Гадаю, саме це й зроблю.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Віро, це нелюдяно. Вона літня жінка.
— Вона літня жінка, яка продала свою квартиру й віддала гроші синові. Це був її вибір.
— Вона розраховувала жити з нами!
— Вона розраховувала. Ти розраховував. А мене хтось запитав?
Роман замовк. Потім голос став іншим — жорстким, холодним.
— Віро, я тобі раджу добре подумати. Ми три роки разом. Я вклав у ці стосунки час, сили, гроші.
— Які гроші?
— Комуналку платив.
— Комуналка — це не внесок у стосунки. Це мінімум для людини, яка живе в чужій квартирі. Безкоштовно.
— У чужій? Ти весь час це повторюєш — чужа, моя, не твоя. Ми партнери чи ні?
— Партнери мають рівні права й рівні зобов’язання. У нас ні того, ні іншого.
— Тому що ти не даєш!
— Тому що ти не пропонуєш. За три роки — ні каблучки, ні пропозиції, ні розмови про майбутнє. Тільки натяки на те, що ти тут головний чоловік.
— Я і є головний чоловік!
— У моєму домі? Ні, Ромо. У моєму домі головна — я, а ти співмешканець.
Вона скинула виклик. Повернулася в вітальню. Галина Петрівна дивилася на неї насторожено.
— Будуть проблеми? — спитала вона.
— Для вас — так.
— Що це означає?
— Це означає, що завтра вранці ви поїдете звідси. Разом із речами.
— Куди? Мені нікуди їхати!
— Це вже не моя проблема.
— Роман сказав…
— Роман сказав багато чого. Але це не його квартира. Це моя квартира. І я вирішую, хто тут живе. Не ви.
Галина Петрівна зблідла.
— Ти не посмієш…
— Уже посміла.
— Я зателефоную Ромі!
— Телефонуйте. Він нічого не змінить.
— Ти… ти гадюка!
— Дякую за комплімент. Але я гадюка у своєму домі.
Віра пішла на кухню й зачинила двері. Їй треба було подумати. Подзвонила подрузі Марині.
— Марино, привіт.
— Вірочко! Голос у тебе дивний.
— Роман перевіз свою матір до мене. Без дозволу. Поки мене не було вдома.
Марина свиснула.
— От це номер. Ну й нахабство. І що ти збираєшся робити?
— Вигнати обох.
— Правильно. Я тобі ще на початку казала — він пристосуванець. Зручний, але не надійний.
— Пам’ятаю. Треба було слухати.
— Треба було. Але краще пізно, ніж ніколи. Тобі допомога потрібна?
— Поки ні. Впораюся.
— Якщо що — дзвони. Я приїду.
— Дякую, Марино.
Вона поклала трубку. Потім набрала ще один номер.
— Людо? Це Віра, сусідка з третього поверху.
— Так, Віро Павлівно, слухаю.
— Завтра вранці в мене буде… складна ситуація. Можеш зайти? Посидіти, приглянути.
— А що сталося?
— Виганяю співмешканця з матір’ю. Хочу, щоб був свідок — про всяк випадок.
Люда хмикнула.
— Прийду. О котрій?
— О дев’ятій.
— Буду.
Ранок почався рано. Віра встала о сьомій, приготувала собі каву, зібрала документи на квартиру. Роман повернувся вночі — вона чула, як він вовтузився в передпокої. Зараз спав у спальні.
О дев’ятій прийшла Люда — велика жінка з суворим поглядом і міцними руками. Сіла на табуретку біля дверей, як домовлялися.
— Чого чекаємо? — спитала вона.
— Коли прокинуться.
— Може, розбудити?
— Встигнемо.
О пів на десяту з гостьової вийшла Галина Петрівна — в халаті, з пом’ятим обличчям.
— А це хто? — вона витріщилася на Люду.
— Сусідка.
— Навіщо вона тут?
— Приглядає.
— За чим?
— За тим, щоб ви нічого зайвого не забрали, коли будете збирати речі.
Галина Петрівна розкрила очі.
— Ромо! — закричала вона. — Ромо, іди сюди!
Зі спальні з’явився Роман — теж у халаті, заспаний, злий.
— Що за ґвалт зранку?
— Твоя співмешканка виганяє нас!
— Що? — він повернувся до Віри. — Ти зовсім збожеволіла?
— Ні. Я в своєму праві. Це моя квартира. Ви обоє — без прописки, без права власності, без жодних документів. Я попросила вас піти — ви підете.
— Я нікуди не піду!
— Підеш. Сам або з дільничним. Або виволочу за волосся.
— Ти викличеш дільничного?
— Якщо знадобиться — так.
Роман підійшов ближче. Люда встала зі своєї табуретки — не загрозливо, просто показала, що вона тут.
— Віро, давай поговоримо, — голос Романа став м’якшим. — Спокійно, без сторонніх.
— Ми три роки говорили. Усе, що треба було сказати — уже сказано.
— Але ти ж розумієш… Мама віддала всі гроші. Їй нікуди йти.
— Вона віддала гроші тобі. На машину. Продай машину — купи їй житло.
— Машину ще не купили.
— Значить, гроші є. Зніми їй квартиру.
— Це тимчасово!
— Твої проблеми — твої рішення. Я тут ні до чого.
Галина Петрівна сіла на диван і схопилася за серце.
— Ой, погано мені… Серце… Викличте швидку…
Віра подивилася на неї спокійно. Дістала з кишені пляшечку.
— Нашатир?
— Нашатирний спирт. Допомагає від удаваних непритомностей.
— Я не вдаю!
— Тоді відкрий очі й дихай нормально. У тебе губи не синіють і пульс рівний.
Люда хмикнула. Галина Петрівна розплющила очі й з ненавистю подивилася на Віру.
— Відьма стара.
— Від старої чую. І взагалі визначтеся, гадюка я чи відьма, але мені все одно подобається.
Роман ступив до Віри. Вона не відступила.
— Ти пошкодуєш про це, — сказав він. — Я обіцяю.
— Дякую за ранкове побажання, до речі. Але я шкодую тільки про те, що витратила на тебе три роки.
— Три роки, між іншим, найкращі!
— Для кого? Для мене це були три роки очікування. Очікування поваги, очікування чесності, очікування, що ти подорослішаєш.
— Я дорослий!
— Та ну? Дорослий чоловік не перевозить матір у чужу квартиру без дозволу. Дорослий чоловік не дарує жінці уцінене плаття болотяного кольору на ювілей. Ти, мабуть, переплутав його з мішком для картоплі.
— Мамі сподобалося це плаття!
— Ось саме. Мамі. Не мені. Подаруй його їй.
Роман замовк. Потім розвернувся й пішов у спальню. За хвилину звідти почувся гуркіт — він кидав речі в сумку.
Галина Петрівна сиділа на дивані, не рухаючись.
— Мені зібрати ваші речі? — спитала Віра.
— Сама зберу.
— Тоді йдіть збирати. Чого чекаєте? У вас година.
— Ти не маєш права так поводитися з людьми!
— Маю. Це мій дім. Мої правила.
Галина Петрівна встала й пішла в гостьову. Люда знову сіла на табуретку.
— Кріпко ти їх, — сказала вона схвально.
— Кріпко, — погодилася Віра. — Треба було раніше.
За сорок хвилин Роман вийшов із двома сумками. Галина Петрівна — із чемоданами.
— Віро, востаннє, — Роман зупинився біля дверей. — Опам’ятайся. Ми можемо все виправити.
— Навіщо?
— Тому що нічого виправляти. Була помилка — виправлено. Ми більше не разом.
— Ти залишишся сама.
— Краще сама, ніж із тим, хто мене не поважає.
Роман відкрив рота, але нічого не сказав. Галина Петрівна штовхнула його в спину.
— Ходімо, синку. Не треба принижуватися перед цією… цією…
— Перед господинею дому, — підказала Люда. — Правильне слово — господиня.
Двері зачинилися. Віра повернула замок. Подивилася на Люду.
— Дякую.
— Нема за що. Давно треба було.
— Знаю.
Люда пішла. Віра залишилася сама в тихій квартирі. Пройшлася по кімнатах — спальня, гостьова, кухня. Відчинила вікно, впустила свіже повітря. Дістала телефон.
— Денисе? Приїжджай сьогодні. З Оленою. Є розмова.
— Що сталося? Голос у тебе дивний.
— Нічого поганого. Навпаки. Просто приїжджайте.
Увечері Денис з Оленою сиділи на кухні. Віра налила всім чаю, поставила на стіл вазочку з варенням.
— Значить, вигнала? — Денис дивився на матір з повагою.
— Вигнала.
— Давно пора.
— Знаю. Але я сподівалася…
— На що? Що він опам’ятається?
— Що в мене буде сім’я.
Олена накрила її руку своєю.
— Віро Павлівно, у вас є сім’я. Ми з Денисом. І маленький скоро.
Віра усміхнулася.
— Дякую, Оленко.
— Мам, — Денис відсунув чашку. — У бабусі дім залишився. В області.
— Так. Мені за заповітом.
— Я туди їздив на минулому тижні. З Оленою.
— Подивитися. Він у гарному стані. Дах цілий, стіни міцні. Ділянка велика. Яблуні є.
Віра кивнула.
— Я планувала віддати його тобі. Коли… коли час прийде.
— Час прийшов, — Денис подивився на дружину. — Ми хочемо туди переїхати. Якщо ти не проти.
— Переїхати? А робота?
— На заводі мене скоротили. Офіційно. Учора прийшло повідомлення.
— Ох, Денисе…
— Не переживай. Олена знайшла там місце. В обласному центрі, півгодини на електричці. А я буду дім ремонтувати, сад відновлювати. Потім видно буде.
— Ви впевнені?
— Упевнені, — Олена усміхнулася. — Для дитини там краще. Повітря, природа. І ви зможете приїжджати будь-коли.
— Дім — ваш, — Віра встала, підійшла до шафи, дістала папку з документами. — Ось. Усе тут. Переоформимо на тебе, як захочеш.
Денис узяв папку, погортав папери. Потім встав і обійняв матір.
— Дякую, мам.
— Це ваше. По праву.
— Знаю. Але все одно — дякую.
Олена теж встала, обійняла свекруху з іншого боку. Вони так і стояли втрьох — мовчки, просто тримаючи одне одного.
— Гаразд, — Віра перша відсторонилася. — Досить сентиментів. Давайте планувати. Коли переїзд?
— На наступному тижні. Речей небагато, вкладемося за день.
— Я допоможу.
— Домовилися.
Через тиждень Віра приїхала в бабусин дім. Денис з Оленою вже обживалися — мили підлоги, протирали вікна, розставляли нехитрі меблі. У саду цвіли яблуні — пізні, травневі.
— Дивись, що знайшла! — Олена вибігла з кухні з чашкою в руках. Білою, з блакитними ромашками. — Твоя бабуся такі любила?
— Любила. Це її парадні чашки. Для гостей.
— Будуть нашими святковими. Для особливих випадків.
Віра взяла чашку, покрутила в руках. Згадала бабусю — строгу, справедливу, яка ніколи не терпіла неповаги від кого б то не було.
— Бабуся б схвалила, — сказала вона тихо.
— Що саме?
— Усе. Вас. Дім. Те, що я нарешті перестала чекати дива від чужих чоловіків.
Денис увійшов на кухню з відром і ганчіркою.
— Мам, другий поверх готовий. Можеш подивитися.
— Іду.
Вона піднялася скрипучими сходами. Нагорі було дві кімнати — велика й маленька. У маленькій Олена вже повісила фіранки й поставила колиску.
— Для внука? — спитала Віра.
— Або внучки. Поки не знаємо.
— Неважливо. Головне — здоровий.
— Здоровий буде. Лікарі кажуть, усе гаразд.
Віра постояла біля вікна. Вид відкривався на сад — яблуні в цвіту, стара лавка під ними, паркан, за яким починалася сусідська ділянка.
— Красиво тут, — сказала вона.
— Дуже.
— Я буду приїжджати. Часто. Якщо не проти.
— Віро Павлівно, цей дім — і ваш також. Завжди.
Віра обернулася, подивилася на невістку. Молода, світла, з животиком, який уже починав округлятися.
— За що?
— За те, що ти така. За те, що любиш мого сина. За те, що не стала лізти, коли я розбиралася з Романом.
— Це не моє діло було.
— Ось саме. Ти зрозуміла. Інша б почала радити, втручатися, робити гірше.
— Я не інша. Я — Олена.
Свекруха розсміялася. Легко, вільно — так, як не сміялася давно.
— Так. Ти — Олена. І слава богу.
Вони спустилися вниз. Денис уже накривав на стіл — простий обід, макарони з сосисками, салат зі свіжих огірків.
— Мам, сідай. Відзначимо новосілля.
— Чим відзначати будемо?
— Компотом. Оленці не можна нічого міцнішого.
— І правильно.
Вони сіли за стіл. Денис розлив компот по бабусиних чашках з ромашками.
— За нас, — сказав він, підіймаючи чашку. — За сім’ю. За нове життя.
— За сім’ю, — повторила Віра.
Вони цокнулися чашками. Компот був солодкий, яблучний — із торішніх запасів.
— До речі, — Денис подивився на матір. — Роман не дзвонив?
— Дзвонив. Тричі.
— І що?
— Я не брала трубку. Потім заблокувала номер.
— Правильно.
— Знаю. Шкодую тільки про одне.
— Про що?
— Що плаття не викинула одразу. Воно досі в шафі висить.
Олена фиркнула.
— Болотяне?
— Воно саме.
— Не викидайте. Привезіть.
— Навіщо?
— Ми на опудало повісимо.
Віра задумалася. Потім кивнула.
— Мабуть, ти маєш рацію. Привезу.
За вікном шумів вітер, гойдаючи гілки яблунь. Десь удалині загавкав собака. Сонце хилилося до заходу, освітлюючи кухню теплим помаранчевим світлом.
Віра подивилася на сина, на невістку, на їхні з’єднані руки. Потім на свої руки — порожні, але вільні.
— Знаєте, — сказала вона, — я почуваюся вдома.
— Ти і є вдома, — відповів Денис. — Тут, із нами.
Вона усміхнулася.
— Так. Саме тут.
