Найприємніший мій спогад із дитинства — це риболовля з батьком. Я дуже добре пам’ятаю, як він будив мене на світанку, я сонний вставав з теплого затишного ліжка, неквапом одягався. Тоді ми йшли за руку до берега річки, біля якої жили, і сідали у човен, який там був прив’язаний. Моїм завданням було стежити за снастями для риболовлі, поки тато сидів за веслами. Ми відпливали, і насолоджувалися природою, яка тільки починала прокидатися навколо нас, звуком води, яку розсікали весла.
Я ніколи більше не ходив на риболовлю після того, як батько помер. Жив у місті, і до села, в якому ріс, приїжджав дуже рідко, хоча завжди відчував, що відпочиваю там і душею, і тілом. І щоразу, коли був там, річка ніби кликала мене, навіювала спогади про дитинство. Тож одного разу я таки наважився піти на її поклик.
Якось, гостюючи в селі у бабусі в кінці літа, я запитав у старенької про човен, на якому ми рибалили колись з батьком. Виявилося, що він і досі стоїть у сараї біля будинку — старенький, але не пошкоджений.
— А що, захотілося рибки наловити? — спитала бабуся з посмішкою.
— Давно вже цього не робив, от, думаю, треба згадати дитинство.
Бабуся довго шукала ключ від сараю, але врешті решт знайшла. Я покликав сусіда Дмитра на допомогу і вже через пару годин ми прив’язували старенький татів човен біля берега, на тому ж місці, де він був багато років тому.
— Ну що, Дімо, ідемо завтра зранку на риболовлю? — запропонував я. — Мало б гарно клювати, кінець літа, як-не-як.
Але сусід не міг, його дружина їхала на кілька днів, тож він лишався за головного і мав глядіти господарство.
— Шкода. Але нічого, ще встигнеться, маю ще тиждень відпустки попереду.
На світанку я прокинувся, зібрав все необхідне для риболовлі приладдя, і пішов до берега. Веслував і насолоджувався кожним моментом, звуком, рухом дерев. Згадував багато приємних моментів з дитинства.
Тато завжди говорив мені, що найкраще у риболовлі — зовсім не наловити більше риби, а відчути всю красу і спокій природи. Цим я і займався. Все було, наче у казці — риба, яка вистрибувала з води, виблискувала на сонці і вмить зникала знову під водою.
Раптом я почув свист і побачив ще одного рибалку. Він сидів на невеличкому острівці посеред річки, саме на тому місці, де я з татом у дитинсті мали найкращі улови. Це було несподіванкою, тому я вирішив підплисти ближче, а коли зробив це — здивувався ще більше. Чомусь я не припускав, що другий світанковий рибалка — це молода дівчина. Човна поруч не було видно, тому як вона сюди добралася — було для мене загадкою
— Доброго ранку, пані! Як ви тут опинилися? — запитав я, коли опинився досить близько до острівця.
— А не скажу. Спробуйте відгадати, якщо зможете — таємничо усміхнулася дівчина.
— Думаю, ви справжня русалка. Або ж умієте ходити по воді і просто прийшли сюди пішки.
Дівчина розсміялася:
— Цікаві варіанти! Треба буде взяти собі на озброєння. Але, на жаль, у мене немає хвоста, тому русалки з мене не вийшло б.
— Зате вмієте рибалити, як я бачу, а це теж непогано, еге ж? — У відерці біля дівчини хлюпотіли штук п’ять рибин.
— І вас можу навчити, якщо захочете! — грайливо відповіла незнайомка.
Я залюбки погодився. Човен прив’язав біля берега і розклав своє приладдя трохи на відстані від Олени — так звали дівчину. Зовсім як колись із батьком, ми з новою напарницею говорили лише за необхідності і дуже тихо, щоб не розлякати рибу. Хоча тепер я шкодую про це — проґавив можливість як слід з нею познайомитися, крім імені, нічого і не дізнався.
Коли сонце вже було досить високо, і у мене, і в Олени вже було по піввідра риби, і ми зійшлися на тому, що у цьому змаганні обидва вийшли переможцями.
— Ну що ж, мені вже час. — Олена привітно попрощалася зі мною і махнула рукою хлопцеві, який саме плив річкою на човні. Тоді я здогадався, що так вона і потрапила на це місце для риболовлі. Але якщо це її коханий, то чому він лишив її тут рибалити саму, і тепер просто приїхав забрати. Тоді, можливо, це не її хлопець, а просто… хто?
Навіть по поверненню з ріки я весь час повертався думками до нової знайомої. Бабуся ніби відчувала, запитала навіть, чи я часом не закохався. А я не знав, що і сказати на це, відповів тільки, що завтра знову піду на риболовлю.
І я пішов. Так ходив кожного дня, аж поки не закінчилася моя відпустка і не треба було повертатися до міста на роботу. Хотів і сам, і кілька разів з сусідом, але жодного разу не побачив таємничу русалку знову.
З Дмитром ми більше базікали, ніж ловили рибу, і якось під час розмови я ніби між словом запитав, чи не знає він в селі такої собі Олени, молодої і темноволосої. Але він не знав такої.
Коли я їхав, бабуся загадково посміхалася до мене, запрошу.чи приїхати на риболовлю ще. Я мав великі сумніви щодо того, чи вийде вирватися з роботи, але про всяк випадок попросив Діму наглядати за човном, не ховав його назад до сараю.
По поверненню до міста, роботи навалилося стільки, що не було коли і вгору глянути, тож рибалив я тільки подумки, коли прокидався вранці один у своїй квартирі і згадував той світанок з Оленою. Вже почав думати, може, він мені наснився?
Якось вже у вересні мені зателефонував рідний брат, просив забрати з садочка мого племінника Тараса. Його непередбачувано затримали на роботи, а дружина не встигне добратися вчасно з іншого кінця міста — треба виручати. Я тільки зрадів, бо скучив за Тарасиком — давно не мав нагоди з ним побачитися. Мені подобалося проводити час з цим цікавим до всього п’ятирічним хлопчаком — його допитливості вистачило б на двох, а мені було цікаво все розказувати та пояснювати племіннику.
Тарас теж страшенно зрадів, побачивши мене, хутенько одягнувся і аж на порозі згадав:
— Стій! Ми ж забули попрощатися з вихователькою, Оленою Юріївною.
Тож ми повернулися, я прочинив двері і крикнув:
— До побачення, Олено Юріївна! Я дядько Тараса, ми ідемо додому.
— Доброго вечора, а не до побачення! Ну як, смакувала вам рибка, яку ми наловили на річці? — я був ошелешений і наче втратив дар мови, до мене посміхалася та сама Олена, таємнича русалка, щодо існування якої я вже почав було сумніватися.
— О, смачнішої риби, ніж тоді, я ще ніколи не їв і не певен, що колись скуштую. А хоча… давайте разом перевіримо?
Ми домовилися сходити до ресторану японської кухні наступного ж дня і скуштувати, як рибу готують там.
По дорозі з дитячого садка я стрибав по калюжах разом з Тарасиком, наче дитина, і не міг стримувати посмішку. А потім племінник розказав, що в групі вони іноді грають у «Рибалок», і Олена Юріївна розповідала, як цього літа наловила багато-пребагато карасиків на риболовлі.
— А хочеш, я і тебе навчу рибалити? Поїдемо у село до твоєї прабабусі і покажу тобі місце, де карасів — хоч руками греби!
— Хочу, хочу! Поїдемо! І тата візьмемо, правда, дядьку?
