Я знаю, що була жахливою матір’ю. Прийшла побачити сина — «У мене немає матері», — відповів він і пішов.
Коли Олесю виповнилося три роки, наше сімейне щастя розбилося — чоловік зібрав речі та пішов. Без пояснень, без жалю. Я лишилася сама з дитиною, без підтримки, з порожнім гаманцем і гіркою обрадою в сердці. Через кілька місяців я погодилася поїхати на заробітки за кордон — сподівалася стати на ноги та дати синові гідне майбутнє.
Олеся я залишила на опіку своїй матері. Саме вона водила його до садочка, вчила віршики, прасувала шкільну форму, коли він пішов у перший клас. Саме бабуся заспокоювала його вночі, коли він плакав від самотності. А я… Надсилала посилки, гроші, листи. Але приїжджала — рідко. Завжди щось заважало: робота, побут, нові стосунки.
Так, я закохалася. В іншому місті, в іншій країні, в іншого чоловіка. І в якийсь момент усвідомила, що син — не вписується в моє нове життя. Я намагалася цього не визнавати, але так воно і було. Він став для мене чимось далеким, тяжким нагадуванням про те, від чого я втекла.
Коли Олесь закінчив школу, вступив до університету. Навчався відмінно. Влаштувався в міжнародну компанію та почав працювати у Польщі. Літав по різним країнам, зростав як фахівець. Я пишалася ним, хоч і здалеку.
Одного разу в Італії він познайомився з дівчиною на ім’я Мар’яна. Виявилося, що вона теж з України. Між ними спалахнуло почуття. Незабаром вони почали жити разом. А коли Мар’яна завагітніла, пара вирішила повернутися до Львова, влаштували весілля та купили квартиру. Народився їхній син, Ярослав. Олесь мріяв про велику родину, але дружина була іншої думки — їй хотілося ще пожити для себе.
Він частіше їздив у відрядження, але намагався компенсувати це грішми, подарунками, подорожами. Працював на витрижку, але вважав, що все робить правильно.
Одного разу він повернувся з поїздки раніше — затримався майже на два місяці. Мар’яни вдома не було. Ярослав грав із нянею. Дівчина збентежилася, сказала, що господиня пішла на фітнес. Щось у голосі видавало брехню. Поки Олесь розкладав із валізи подарунки, син радісно підбіг і, схопивши іграшку, вигукнув:
— У мене вже така є! Дядько Тарас таку ж подарував!
Все стало зрозуміло. Мар’яна зізналася: у неї роман із Тарасом вже більше року, і вона не збирається того ховати. «Ти завжди десь літаєш, я просто втомилася бути сама», — сказала вона.
Наступного дня Олесь подал на розлучення. «Я не забороняю тобі бачити сина. Але квартира моя. Знайди, де жити із коханцем», — сказав він спокійно, але твердо. Вона благала залишити житло — мовляв, дитині ніде буде спати. Але він був непохитний.
Через два тижні вона стояла із сином біля дверей:
— Ми з Тарасом їдемо. Нехай Ярослав поки живе з тобою. Коли влаштуємося, заберу його.
— Його не хоче бачити твій сожитель, так?
Вона мовчала.
Так почалося їхнє нове життя удвох. Олесь кинув роботу, відкрив свою справу, щоб бути поруч із сином. Ярослав спочатку питав про маму, але незабаром перестав. Мар’яна більше не дзвонила і не приїжджала. Олесь не хотів одружуватися знову — зрада залишила в серці опік назавжди.
Минали роки. Ярослав виріс. Одного сірого вечора до їхнього під’їзду підійшла жінка. Постаріла, з провиним поглядом.
— Я леве дізналася, де ви живете. Хочу побачити сина. Я знаю, я все зробила неправильно…
Ярослав мовчки подивився на батька. Той кивнув:
— Так. Це твоя мама.
Хлопець підняв очі й тихо сказав:
— У мене немає матері.
Він повернувся і пішов у дім. Я стояв, немов прикований. Дивився їй у вічі й бачив пустоту. Зрозумів — слів більше не потрібно.
— Ти чула. Не приходь більше.
Я зачинив двері та пішов до сина. Там, за цими дверима, була моя справжня родина.
