Ось тут я і мешкаю, усміхнувся Леонід, запрошуючи дівчину в квартиру.
Ти заходь, а я зараз повернусь.
Катерина невпевнено переступила поріг, озиралася по сторонах і не поспішала знімати взуття.
Явно щось її тривожило…
Коли хлопець зявився знову, в її очах застиг справжній жах руки затрусилися, і не пояснюючи нічого, Катя враз кинулась тікати з квартири.
Катю, ти куди?!
Леонід розгублено глянув на відчинені двері, потім на Марту, що стояла поруч Він і гадки не мав, що такий чудовий вечір завершиться отак абсурдно.
Просто втекла, навіть слова не сказала?
не вірив своїм вухам Владислав, коли Леонід розповів про це своєму найкращому другу.
Справді, жодного слова!
Лиш поглянула ніби примару побачила.
Леонід зробив ковток пива із кухля, задумливо глянув на нього і поставив на стіл.
Я нічого не розумію.
Чого вона так злякалась?
Що трапилось?
Та варіантів купа…
Ти її спитати пробував?
Пробував би!
Але вона трубку не бере.
Від вчора до неї не можу додзвонитися
А додому не ходив?
Ні.
Я Катю тільки до підїзду проводив, а в якій вона квартирі не знаю.
Дивна ситуація, зітхнув Влад.
Дуже дивна, погодився Леонід.
Все так гарно починалося і так безглуздо закінчилось!
Та може, нічого ще не закінчилось?
Що ти рано впадаєш у відчай?
Здається, вже все.
Не бачу іншого пояснення.
В понеділок побачиш її поговориш напряму.
Тоді побачимо, що далі робити.
З Катериною Леонід вперше зустрівся у переповненому львівському тролейбусі.
Місце ніхто дівчині не поступався, а він піднявся і запросив сісти.
Потім стояв поряд усю дорогу, не перестаючи посміхатись.
Катя йому таки запала в душу.
Він мріяв тоді познайомитись, але поспішав на роботу, та й не любив знайомств при всіх, не знати що й сказати…
«Привіт, я Льоня.
Ось мій номер, подзвони як з роботи повернешся?»
Та ну, банально ж.
Тож як вийшов із тролейбусу одразу подався до офісу.
А поки йшов, здавалося, ніби дівчина йде слідом за ним але озиратися не став: якась дурня.
«Це ж ти так хочеш, щоб бажане стало дійсністю», подумав собі Леонід.
Весь той ранок він не міг викинути її із голови.
Все перед очима стояли її очі, а в електронній пошті крізь повідомлення раптом бачилась її посмішка.
Коли ж директор Іван Семенович увів її в офіс і представив: «Ось, знайомтесь!» Льоня подумав, чи не мариться йому…
Та коли зрозумів, що Катерина цілком реальна і працюватиме разом з ним повірити не міг: ось тобі й доля.
Катя, привіталася вона, коли підійшла.
Його залишили знайомити останнім.
Леонід.
Дуже приємно.
Ще щось їй сказати не міг: розгубився.
В середині у нього все ніби розросталося від хвилювання…
Коли бачив Катю протягом дня, ніби хотілося зірку з неба дістати чи перлину з глибини Чорного моря А може, й гори перевернути аби лише хоч словом її вразити.
Увечері Льоня зустрівся з Владом у парку Франка там вони завжди з Мартусею гуляли, і поділився враженнями про нову колегу.
Так розповідав, так описував, що Влад лише посміхнувся:
Побачиш, закохався ти, друже!
Та не знаю…
Я впевнений!
У мене з Оленкою таке саме було: побачив і відразу зрозумів: хочу бути разом до кінця життя.
Ось-ось!
Саме таке відчуття лише з нею й виникає.
Тож запрошуй у кавярню чи в кіно.
Дієш виграєш.
Гадаєш, погодиться?
А як не спробуєш не дізнаєшся.
Злякатися можна й від того, що хтось інший її відбере…
Може, в неї вже хтось є.
А я тут з побаченням Ніяково якось.
Ну, тоді просто будете друзями або лиш колегами.
Але спробуй, інакше потім не пробачиш собі.
Леонід таки спробував.
Після роботи підійшов до Каті на зупинці, почервонів ненароком, але зібрався:
Не подумай нічого, але, може, сходимо сьогодні кудись?
В кіно чи кавярню?
Катя посміхнулася і погодилася.
Випили кави, потім до ночі гуляли центром Львова, і Льоня провів її додому.
Все вийшло навіть краще, ніж мріяв.
Прийшовши додому, він ще годину гуляв з Мартусею, а потім довго лежав, втупившись у стелю, і марив
Мріяв, як проситиме в Каті руки, як житимуть разом, як матимуть діток, і як у вихідні цілою сімєю виїжджатимуть на природу десь під Львів.
Чомусь вірилось ці мрії зовсім скоро здійсняться
Минуло три місяці.
За цей час було стільки всього!
І вечері в ресторані під «Ой у лузі червона калина», і кіно просто неба на Площі Ринок, і поцілунки під вечірнім дощем просто казка…
Катя була особливою.
Добра, щира, з почуттям гумору.
Обожнював її Льоня, дякував долі, що звела з такою людиною.
Єдине
Після кожної зустрічі йому лишалося ще й з Мартусею погуляти більше в квартирі нікого не було.
В інші прогулянки Катя чомусь не хотіла: відмовлялася, мовляв, «давай лише удвох», «раптом захочемо спонтанно в кіно»…
Ти права, погоджувався Леонід.
Потім він зробив їй пропозицію і покликав переїхати до нього.
Катя згодилася на одруження, а переїзд постійно відкладала.
Я господині пообіцяла залишитись до кінця року не підведу її, говорила вона.
Я ті два місяці покрию.
Поїхали до мене, покажу, як облаштований і з Мартусею познайомишся.
Вона точно тобі сподобається.
Катя засмутилася, але погодилась.
Вирішила пробувати перебороти страх.
Ось тут я мешкаю, відкрив двері Леонід.
Проходь, а я зараз.
Катя несміливо зайшла, не роззувалась, оглядалася довкола щось її сковувало.
Як тільки Леонід вийшов до коридору в її очах закамянів жах: руки затрусилися, і не кажучи жодного слова Катя просто вискочила з квартири.
Катю, зупинись!
Леонід подивився на відчинені двері, потім на Марту Не уявляв, що вечір закінчиться ось так.
Дзвонив, писав марно.
Зустрівся з Владом, бо мусив виговоритись.
Після розмови вирішив: у понеділок, на роботі обовязково зясує все з Катериною.
Уранці поглядав на годинник і вдивлявся у запотілі вікна тролейбусів біля «Високого Замку».
Але Каті серед людей не було.
Вона завжди приходила на пів години раніше.
«Може, щось трапилось?!» уже хотів дзвонити директору і брати вихідний, щоб шукати Катю, аж тут побачив її надворі, розпущене волосся, щоки заплакані, очі сумні…
Катю, почекай!
Вона різко зупинилася, обернулася, помітила Льоню і відразу опустила очі.
Що трапилось?
Чому втекла?
Чому не відповідаєш?
Я вже місця собі не знаходжу!
Льоню, пробач мене.
Що сталося?
До початку робочого дня пять хвилин лишилось.
Давай увечері поговоримо?
Ти не хочеш за мене?
Не хочеш зі мною жити?
Я два дні гадаю, що ж відбувається.
Вибач, не стримаюсь, скажи зараз: чому ти втекла?
Вибач, Льоню Але жити разом не вийде, ледь чутно відповіла Катя й розплакалася.
Та чого?
Що не так?
Чим я тебе образив?
Ні.
Тоді що?
Дівчина обтерла сльози, подивилася Льоні в очі:
Я боюся…
Чого, Катю?!
Чого ти боїшся?
Собак Я дуже боюсь собак.
Серйозно?
Нашу Мартусю?
Та вона ж добра, навіть муху не скривдить!
«Ось воно що…
марно я був такий впевнений, що не через собаку проблема», промайнула думка у голові.
Ти не так зрозумів.
Я боюся всіх собак.
Коли мені було шість, на мене напав стаффордшир в нашому дворі…
Ти цього не казала ніколи…
Не могла згадати…
Мама до магазину пішла, а сусід був п’яний, нацькував пса, щоб він прогнав мене зі скамейки.
Дива, що мене врятували.
Відтоді панічний страх.
Катю…
Льоню, ми запізнимось.
На нас чекають.
Вибач.
Почекають…
Катю, я розумію, що це травма.
Але ж в місті теж собаки повно там не боїшся?
Боюсь, але можу обійти, приєднатись до людей.
А жити під одним дахом із такою великою собакою не зможу, вибач.
Проблема не в тобі чи Марти лише в мені.
Це ж глупо
Я намагалась Чесно.
Погодилась поїхати до тебе, щоб спробувати перебороти себе, але не вийшло.
Я думала зможу, та ні Вибач.
Отакі справи тяжко зітхнув Леонід, розповівши про все Владиславу.
Людину люблю, і мене Катя любить.
А разом бути не можемо Ну це ж абсурд.
Тільки не кажи, що надумав Марти позбуватися!
перепитав Влад.
Та ти що!
Я Марту дуже люблю.
Але й Катю люблю Що робити?
Значить, треба боротися!
Допомагати Каті перемогти свій страх.
Це ж не алергія з цим можна працювати.
Може, до психолога?
Була.
Не допомогло.
Обіцяє Катя, що спробує ще щось, але не впевнена.
Ну вже щось.
Важливо, що вона хоче.
Друга на твоєму місці ультиматум би поставила а Катя шукає рішення.
Треба підтримати.
Почни з прогулянок усі втрьох: у парку, а краще в лісі, де людей менше.
Думаєш, вийде?
в Льоні зявилась надія.
Чому ні?
З часом звикне до Марти й зрозуміє не страшна вона.
Поступово все вийде.
А звідки в тебе машина?
запитала Катя, спускаючись із підїзду і побачивши Льоню біля позашляховика.
Влад дав покататися.
Тобто їдемо всі разом?
Катя аж зблідла.
Так, не хвилюйся, Марта буде у просторому багажнику там спеціально обладнано для собак.
А ти поряд зі мною.
Гаразд…
Катя погодилась на прогулянку до лісу, одразу попередивши: «Якщо що, одразу додому вертаємось».
За годину вже стояли на галявині за містом.
Леонід допоміг Каті вилізти, випустив Марту і попросив її триматись подалі.
Яка ж тут краса!
сказав Льоня, щоб відволікти Катю.
Правда гарно
Взула невитончені гумові чоботи бо дощі цілий тиждень лили і рушили стежкою в ліс.
Льоня грав із Мартусею, кидав їй мяч, щоб Катя легше переносила присутність собаки.
Ну як ти?
спитав він її.
Не знаю Важко поки.
Дивись, Катю, пси різні бувають, і люди теж.
На тебе напала інша собака, вихована поганою людиною.
Більшість зовсім не такі!
Розумію
Бояться не варто.
Трохи прогулянок і переконаєшся.
Льоня кинув мяч, Марта підхопила його і загавкала.
Катя від несподіванки аж стиснулася:
Це вона лається?
Та ні!
розсміявся Леонід, обіймаючи кохану.
Радіє, що мячик знайшла.
Марта принесла й відійшла убік.
Хочеш спробувати кинути?
усміхнувся Льоня.
Боюся.
Закрий очі та викинь.
Давай, люба.
Катя взяла мяч, міцно стиснула, заплющила очі та жбурнула чимдалі.
Молодчинка!
ущипнув Льоня.
Марта, давай!
Собака хутко помчала шукати мяч.
Згодом здалеку долинав лише її дзвінкий лай.
Ну, мабуть, час додому, сказала Катя.
Годиться.
Марта, де ти застрягла?
Собака не поверталась, та гавкіт ставав напруженим.
Піду подивлюся, що там, пробурмотів Леонід.
Чекатимеш?
Ні, я з тобою!
Через зарості, забрели на галявину Марта гарчала на м’яч, який плавав на поверхні калюжі.
Оце так!
усміхнувся Льоня.
Що сталося?
Марта боїться води, тому не може дістати іграшку.
Доведеться самому.
Вода?
Думала пси нічого не лякаються а виявляється
А в кожного ж тварин теж страхи є.
У шість років, коли привіз її ще цуценям з Бугу витягав із води.
Відтоді сторониться луж і ставків.
Почекай тут, я швидко.
А це безпечно?
Може, це болото?
Та ні, просто злива тут усе затопила.
Гаразд…
Леонід впевнено заходить у воду і враз провалюється по коліно в багно.
Марта починає гавкати тривожно.
Ти як там, Льоня?!
Та нормально, просто глибше, ніж здавалось.
Дістає мяч, але ноги тягне вже вище колін, а ґрунт стає все рідкіший.
В якийсь момент просувається ще кілька метрів і раптом застрягає.
Ти чого зупинився?
кинулося Катя.
Не можу рухнутися…
Пробує рухати ногами не виходить.
Вода вже по пояс.
Напевно, справді болото…
Марта спантеличено дивиться, Катя з розпачу хапає телефон і нема звязку…
Тільки цього не вистачало…
В голові паніка: підступитися до краю боязко адже там собака, а тут ще й Льоня в біді.
А Марта починає дивитись на Катю, ніби благаючи допомоги.
Замість дістати палицю Катя відступає.
Перед очима дитинство, напад.
Але ж Льоня тоне.
Невже залишить його?!
Катю, поможи!
Дівчина осмілюється: кидає погляд, бачить товсту гілку, підбігає до болота, простягає гілку Леоніду.
Леонід хапає, Катя тягне Марта приєднується у цю мить не до страху: лише врятувати коханого.
Удвох із собакою витягують знесиленого Леоніда на берег.
Виснажені, мокрі, валяються й важко дихають.
Та найстрашніше минуло.
От це так командна робота!
обіймає Леонід то Катю, то Марту.
Ви мене врятували…
Я так злякалась!
Хоч не кажи, що в тебе нова фобія зявилась!
сміється Льоня.
Та є одна.
Я дуже боюсь тебе втратити.
І цей страх тепер найсильніший…
Катя хвилинку мовчить, потім пригортає Марту.
Дякую тобі, Марто!
За те, що була поруч!
Увечері, наївшись справжніх домашніх вареників і відігрівшись у ванній, Леонід, Катя і Марта розвалилися на великому дивані й дивились фільми про собак.
Виявилось, у той вечір Каті нічого іншого й не хотілось.
А Льоня і Марта з радістю склали їй компанію.
Але головне кожен з них того вечора зрозумів: найбільший страх у житті втратити одне одного.
І тепер цей страх у них спільний.
