Марічка повернулася додому пізно ввечері. У вікнах вже мерехтіли вогні Києва. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руці сумку, і рішуче сказала:
Я хочу розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Її чоловік, Віктор, відкинувся у кріслі, здивований.
Куди ти збираєшся? спитав він, мигаючи від несподіванки.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Поживу трохи у подруги за містом. Потім побачимо.
Він не розумів, що коїться. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогноз невтішний. Вісім місяців, максимум З лікуванням можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, немов у тумані. Місто жило, сонце сяяло. У голові крутилася одна думка: «Вісім місяців я навіть свого дня народження не відсвяткую»
На лавці у Маріїнському парку поряд з нею сів літній чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, він раптом заговорив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже майже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Згодні?
Я б так думала, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте нічого на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Марічка слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, що став чужим ще десять років тому зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише попросити грошей чи послуги. А для себе нічого. Ні гарного взуття, ні відпочинку, навіть кави на терасі, на самоті.
Вона все відкладала «на потім». І тепер це «потім» могло так і не настати. Щось усередині тріснуло. Вона прийшла додому і вперше у житті сказала «ні» усьому й одразу.
Наступного дня Марічка взяла відпустку, зняла всі заощадження й поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала вона кожному спокійно й твердо відповідала: «Ні».
У будиночку подруги за містом було тихо. Загорнувшись у плед, вона думала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила вона виживала. Для інших. А тепер для себе.
Через тиждень Марічка полетіла в Одесу. Там, у кафе на березі моря, вона зустріла Олега. Письменника. Розумного, доброго. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що скажуть інші.
Може, залишимося тут? запропонував він одного дня. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Марічко.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу в неї було так мало. Нехай буде щастя навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, готувала каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку сварилася, але потім відстала. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марічка Коваленко? занепокоєно спитали в трубці. Вибачте, сталася помилка ті аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Просто виснаження.
Вона замовкла на мить, а потім розсміялася голосно, від щирого серця.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на сплячого Олега і пішла до кухні готувати каву. Бо перед нею були вже не вісім місяців а ціле життя.
