Ой, слухай, я просто вже не можу. Де мені подіти свою літню маму?
Не знаю, скільки ще витримаю. Спочатку здавалося — я впораюся. Ну важкий період, що тут такого? Любов і терпіння допоможуть. Але зараз я на межі. Емоційно, фізично, морально. Може, хтось мене засудять за ці слова. А може, хтось зрозуміє, бо сам через це пройшов. Хочу розповісти свою історію — не щоб виправдатися, а просто виговоритися.
Мене звуть Соломія, я — друга дитина в сім’ї. У мене є старший брат, на три роки старший. Мама народила нас у віці: брата — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не мали дітей, і коли нарешті це сталося, мама вважала нас справжнім дивом. Ми були для неї сенсом життя. І попри те, що вона була старшою за інших мам, вона давала нам усе — турботу, теплоту, освіту.
Коли мені було сімнадцять, помер тато. Для нас з братом це була трагедія, а для мами — кінець світу. Вона ледве оговтувалася, і я, як могла, її підтримувала. Брат поїхав вчитися, а потім перебрався до Польщі — працювати, будувати кар’єру, заводити сім’ю. Ми залишилися вдвох. Я — і мама.
З тих пір минуло багато років. Зараз мамі сімдесят вісім. І я все ще поряд. Тільки тепер це вже не просто мама. Це людина, яка потребує постійного догляду. Майже цілодобового. І я не справляюся.
Мама забуває прості речі. Залишає увімкнений праску, не вимикає плиту, може покласти чайник у холодильник, а молоко — у шафу. Я вже тисячу разів казала, що не треба мені допомагати — я сама все зроблю. Але вона продовжує — з добрих намірів, звички, бажання бути корисною. Тільки це більше заважає, ніж допомагає. А мені соротно сказати: «Мамо, не роби цього», — бо я бачу, як їй боляче, що вона стала безпорадною.
Нещодавно сталося найстрашніше. Мама вийшла на вулицю і не повернулася. Забула, куди йде. Забула, де живе. Ми шукали її більше трьох годин. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігала квартал, ледь не збожеволіла. Знайшла її випадково — подруга побачила її аж у сусідньому районі й подзвонила мені. Мама була розгублена, змерзла, налякана. А я — виснажена, зламана, спустошена.
І це ж тепер не виняток. Це стало повсякденністю. Постійний стрес. Постійний страх, що щось станеться. Постійна відповідальність. Я не можу розслабитися ані на хвилину. Прокидаюся серед ночі від шуму. Не їжджу нікуди. Я не живу — я існую. Я — не донька, я — сиділка. І це мене повільно, але впевнено знищує.
А в мене ж теж є сім’я. Чоловік, діти, онуки. Я їх усіх люблю, для них жила. Але зараз на моїх плечах — мама. І я відчуваю, як втрачаю сили. Я втомилася. Я вигоріла. Плачу вночі, бо не знаю, що робити далі.
Я навіть не можу вголос промовити: «Куди віддати маму?» Саме це слово — «віддати» — лунає як зрада. Ніби я не донька, а чужа. Але ж є ж будинки для літніх. Є пансіонати з доглядом. Є спеціальні заклади. Чому я не можу про це подумати без почуття провини?
Тому що нас так виховали. Тому що мати — це святе. Тому що вона мене народила, виростила, берегла. І тепер мій обов’язок — бути поруч. Але обов’язок — це не вирок. Не хрест. А у мене відчуття, ніби на шию навісили камінь і сказали: «Неси, доки не впадеш».
Брат допомагає грішми, дзвонить, співчуває. Але він — за кордоном. Він не бачить, як мама плаче вночі, як плутається в трьох соснах, як називає мене ім’ям бабусі. Він не бігає в паніці по району, коли вона не повертається з магазину. Він не збирає упалені тарілки. Він живе спокійно. А я — тут. У цьому будинку. У цьому замкнутому колі.
Я не знаю, що робити. Я просто хочу дихати. Хочу прокинутися без тривоги. Хочу поїхати до доньки в гості, не боячись, що за цей час мама підпалить хату. Я не прошу багато. Я просто хочу трохи життя. Трохи тиші. Трохи себе.
І, можливо, хтось мене засудМоже, це й буде правильно — знайти для неї місце, де про неї дбатимуть, а я знову зможу бути просто донькою.
