Я більше не їжджу до дітей по вихідних
Мені сімдесят два, і те, що я бачу у своїй родині, змушує мене плакати. Тому я прийняла тяжке, але остаточне рішення: більше не їхати до дітей на вихідні, щоб побачити онука Дениска. Досить. Втомилася почуватися непроханою гістькою в їхньому домі. Хочуть мене бачити — нехай самі приїжджають. А я більше не буду просити про зустрічі, які, здається, потрібні лише мені. Серце болить, але інакше не можу — настав час поважати себе, навіть якщо це означає лишитися на самоті.
Усі ці роки я жила для родини. Виростила сина, Олега, віддала йому все. Коли він одружився з Марічкою, я раділа: гарна дівчина, розумна, рукодільна. А коли народився Дениско, мій єдиний онук, я ніби знову побачила сенс. Кожних вихідних я сідала у маршрутку, їхала через півміста, щоб провести з ним час. Привозила солодощі, пекла його улюблені вареники з вишнями, читала казки. Денискові шість років, він такий жвавий, допитливий, і я думала, що ці моменти важливі для всіх нас. Але з часом почала помічати — щось змінилося.
Все почалося років два тому. Олег із Марічкою стали дистанційними. Приїжджаю — а вони зайняті: то у телефоні, то за ноутбуком. «Мамо, посиди з Дениском, у нас справи», — кидає Олег, і я залишаюся з онуком, поки вони вирішують свої «важливі» питання. Марічка іноді навіть чаю не запропонує, просто скаже: «Ганно Іванівно, там вареники ваші на столі, беріть, якщо хочете». Мої вареники? Я їх привезла для них, а тепер мені їх пропонують, ніби я чужа? Мовчала, бо не хотіла конфліктів, але кожен такий момент ранив.
Останньою краплею став минулий місяць. Я, як завжди, приїхала в суботу з повною сумкою гостинців. Дениско зрадів, кинувся обіймати, а Марічка глянула на мене й сказала: «Ганно Іванівно, вам би заздалегідь повідомляти. У нас сьогодні плани, ми з Олегом збиралися в ТРЦ». Плани? А я, виходить, не в їхніх планах? Запропонувала взяти хлопчика з собою, щоб вони могли спокійно прогулятися, але Олег відмахнувся: «Та годі, мам, посидь із ним, ми швидко». Швидко? Вони повернулися через п’ять годин, а я весь цей час годувала Дениска, готувала йому обід, бо в холодильнику було пусто. Коли вони прийшли, навіть подяки не почула — лише Марічка пробурчала: «О, ви ще тут? Ми думали, ви вже поїхали».
Я поїхала, але вдома не знаходила собі місця. Сіла у своє крісло, дивилася на фотографію, де ми з Дениском ліпимо сніговика, і плакала. Чому я почуваюся такою зайвою? Усе життя старалася бути гарною матір’ю, бабусею, а тепер мене сприймають як безплатну няню. Згадувала, як колись ми з Олегом були близькі, як він дзвонив, розповідав про свої мрії. А тепер навіть не поцікавиться, як у мене здоров’я. Марічка, можливо, і не зла, але її байдужість вбиває. І я зрозуміла: так більше не може бути.
Наступного дня я подзвонила Олегу: «Олежку, я більше не буду приїжджати на вихідні. Якщо хочете бачити мене чи щоб Дениско побув у мене — приїжджайте самі. Я втомилася бути гістькою, яку не чекають». Він здивувався: «Мамо, та що ти? Приїжджай, Дениско тебе любить». Любить? А ти, сину, любиш? Не стала сперечатися, лише повторила: «Мій дім відкритий, але я більше не поїду». Марічка, почувши, лише хмикнула: «Ну, як знаєте, Ганно Іванівно». І все. Ані слова, ані спроби зрозуміти.
Тепер сиджу вдома у вихідні, а тиша давить. Звикла до сміху Дениска, до його безкінечних «Чому?», до того, як він тягне мене за рукав: «Бабусю, розкажи казку!» Але я більше не можу напрошуватися туди, де мене не цінують. Я вже не молода, серце болить, ноги гудять, а вони навіть не задумуються, як мені важко їхати через місто з пакетами. Сусідка, тітка Оксана, почувши, сказала: «Ганно, правильно зробила. Нехай самі прикладають зусиль, а то звикли, що ти за них носСьогодні вранці хтось постукав у мої двері — на порозі стояв Дениско з квітами, а за ним, ніяково переступаючи, Олег і Марічка.
