Я більше не можу жити в брехні, зізналася подруга за вечернею, її голос тремтів, наче крихка скляна чашка, що падає в мармурову підлогу.
Ти що, з розуму зійшла?! Скільки це коштує?! Лариса майже впустила меню, коли її очі зупинилися на цінах десертів.
Валентина лише підняла рукою, поправила шарфик на шиї і розтопила своїм звичним, трохи химерним, усміхом, який зазвичай зустрічає несподіваних гостей у хаосі дому.
Та не переживай, Ларисо. Раз на рік можна і побалувати себе, її голос дряпався, хоч вона намагалася виглядати безтурботною. Офіціант! Два тірамісу і каву. Два еспресо.
Офіціант молодий хлопець з зачісеними назад волоссям, мов тінь, кивнув і тихо зник, наче привид у підземеллі. Лариса провела його дивним поглядом, потім знову звернулася до подруги.
Валю, ти ж уже на пенсії. Звідки в тебе гроші на таке? Ми могли б просто в кав’ярні посидіти, навіщо… вона оглянула зал ресторану, весь у білосніжних скатертях, кришталевих підсвічниках і мармурових колоннах.
Навіть повітря тут пахло інакше, дорожче, з нотками чужих одеколонів і свіжих квітів у високих вазах.
Бо мені це треба. Розумієш? Саме тут, саме сьогодні, Валентина стискала серветку так, що кісточки її пальців білились.
Вона завжди доглядала руки, щовечора розмазувала їх кремом, зимою носила рукавички. Лариса згадала, як вони ще дівчатами мріяли про красиві руки, як у балерин. У Валі руки були доглянуті, манікюр ніжно-рожевий, проте зараз вони тремтіли.
Валентино Петрівна, що сталося? Лариса схилилася над столом, знизивши голос. Ти хвора?
Уявити можна було найстрашніше: рак, діабет, хворобу серця. У їх віці все можливо. Сусідка Ніна лише минулого місяця померла, і ніхто її не очікував, бо здавалася здоровою.
Ні. Тобто так, не знаю, Валентина зняла окуляри, протерла їх краєм шарфика, знову надягла. Очі її були червоні, сльози ще блищали. Я просто втомилася, Ларисо. Так втомилася
Принесли каву і тістечка. Тірамісу виглядало, ніби картина, посипане какао і гілочкою м’яти. Лариса автоматично взяла ложечку, та не стала їсти, лише крутала її в пальцях.
Від чого втомилася? Від життя? Ми всі втомлені, подруго. Пенсія мізерна, ціни зростають, діти дзвонять раз на місяць, онуки приїжджають лише на день народження. Ти не одна.
Ні, Валентина похитала головою, і Лариса помітила, що її волосся стало тьмяне, хоча вона завжди ходила до хорошого перукаря. Я втомилася брехати. Розумієш? Кожен день, кожну хвилину. Брехати дітям, тобі, сусідам, собі.
Лариса відклала ложечку. Серце затріпотіло під ребрами.
Яка брехня, Валю? Про що ти?
Валентина відкинулася на спинку стільця, заплющила очі. На віях тріпотіли тушшовані війки. Вона завжди була красива, навіть у шістидесят восьмому році, зберігала стрункість і грацію. Лариса часто заздрила їй у неї ще тонка, хрупка фігура, а в Лариси вже розтоптана.
Генка вже немає, тихо сказала Валентина, відкриваючи очі. Його немає вже півтора року.
Тірамісу стало до Лариси занадто солодким, хоча вона його ще не скуштувала. У горлі висохло.
Як це? Ти ж минулого тижня казала, що він збирається на рибалку з Петровичем. Як це може бути, Валю?
Помер. Інфаркт. Прямо на дачі, коли копав грядки. Я знайшла його ввечері, він лежав обличчям у землю, голос у Валентини був спокійний, ніби розповідає про чужу історію, про сусіда. Досі тримав лопату в руці.
Лариса відчула холодну хвилю, що пробігла по спині. Вона відкрила рот, а слова застрягли в горлі.
Я викликала швидку, продовжувала Валентина, руки ще сильніше тряслись. Приїхали, констатували. Після морг, поховання. Я поховала його на Троїцькому, там, де його батьки.
Чому ти нікому не сказала? Ми ж щотижня бачимося! Я б допомогла, підтримала, хоча б
Не знаю, Валентина нарешті схопила ложечку, підняла тірамісу до губ, але не з’їла, поставила назад. Спочатку думала, що скажу. А потім Світлана з Києва подзвонила, питає, як там тато, передай привіт. І я не змогла. Сказала, що все гаразд, що тато в гаражі бавиться. А сама стояла біля вікна, дивилася на кладовище воно видно з балкона і почала брехати.
Господь, Валентино
Далі простіше, вона посміхнулася кривим усміхом, без радості. Брехня, виявляється, проста. Головне почати. Світлана дзвонить, питає про батька я кажу, що він то на рибалці, то машину лагодить, то в доміно грає. Сергій з Харкова приїде на мій день народження, теж питає, де тато. Я відповіла, що він захворів, лежить, не встає. Сергій навіть не настоював, боявся заразитися.
Лариса слухала, не могла повірити. Гена Геннадій Іванович, його друг Михайло ще зі школи. Вони четверо роки дружили, ходили в гості, святкували разом. А тепер його немає, і вона навіть не знала.
Чому ж Михайлу не сказала? запитала Лариса, голосом, що зраджував. Вони ж були друзями.
Тому що Михайло одразу подзвонив би Сергію. Або Світлані. Вони знайомі з дитинства. І все розвалилося б.
Навіщо це все? Лариса схопила Валентину за руку, яка була холодна, крижана. Ти що, з розуму зійшла?
Можливо, Валентина сховала руку під столом. Знаєш, коли я його поховала, в квартирі стало так тихо. Я прийшла, а там порожньо. Його тапочки стоять біля дверей, куртка на вішалі. Я зайшла в кімнату, сіла на диван і зрозуміла, що страшно. Не тому, що він помер, а тому, що не знаю, що робити далі.
Вона говорила, а Лариса слухала і згадувала, як вони познайомились студентками. Валя тоді зустрічалась з гарним, високим хлопцем, а потім прийшла в сльозах, сказавши, що його кинули. Через місяць вона зустріла Генка на танцях у профспілковому клубі. Він був маленький, у окулярах, добрий. Спочатку Валя не думала, що вийде заміж, але він дарував квіти, читав вірші. Вона не помічала, як закохалась.
Ми з ним прожили сорок шість років, продовжувала Валентина, і в голосі з’явилися сльози, хоча вона їх тримала. Сорок шість! Я без нього не вмію. Вранці ставлю чайник на дві чашки, потім виливаю одну, дивлюсь телевізор, повертаюся, а нікого немає. Вночі прокидаюся, тягну руку, а ліжко порожнє.
Валечка, дорогенька
Не треба, Валентина витерла сльозу, розтерла туш на щоку. Не жалкуй мене. Я сама винна. Треба було сказати одразу, а я злякалася. Думаю, якщо скажу, це стане остаточним. Коли брехаю, він ніби живий. Десь у гаражі, на рибалці, з друзями. А коли зізнаюсь, все закінчиться. Тоді треба буде прийняти.
Лариса піднялася, обійняла подругу за плечі. Валентина сиділа, плечі лише дрібно підскакували. Офіціант десь поруч плескав ногами, не знаючи, втручатися чи ні.
Ось чому я запросила тебе сюди, Валентина діставала з сумки платок, промокла очі. Хотіла сказати в гідному місці, щоб ти не кричала, не сварилася. Щоб красиво було. Гена любив красу, пам’ятаєш? Він завжди казав, що життя важке, треба його прикрашати.
Пам’ятаю, Лариса сіла назад, витерла сльози рукавом кофички. Він дарував тобі квіти кожну п’ятницю.
Кожну, кивнула Валентина. Тепер я сама купую. По п’ятницях йду до квіткової біля метро, беру хризантеми, ставлю у вазу, говорю «дякую» вголос. Сусідка знизу, напевно, думає, що я споткнулася.
Тиша опустилася. Кава охолола, тірамісу розтануло, втративши форму. За вікном сутені, включалися ліхтарі. Люди кудись метушаться, хтось сміється, хтось розмовляє телефоном. Життя йде своїм шляхом, а в цьому залі, біля вікна, руйнується чужий мікросвіт.
Що тепер робитимеш? спитала Лариса.
Не знаю. Хочу порадитися. Дітям дзвонити страшно. Уявляєш, як вони реагуватимуть? Світлана обуриться назавжди. Вона дуже любила батька, а я вже півтора року брехала їй.
Обуриться, погодилася Лариса. Але потім пробачить. Діти прощають. Рано чи пізно.
А ти? Ти пробачиш?
Лариса задумалась. Звісно, було боляче. Вони були подругами з юності, все одне одній розповідали. А тут… Але ж сама вона не завжди була чесною? Хіба не приховувала від Валі, що Михайло часом підкидає, коли напився? Хіба не брехала, що синяк від дверей, а не від кулака? Кожен живе в брехні, лише у когось вона мала більша, у когось менша.
Пробачу, відповіла вона. Вже пробачила. Шкода, що ти одна з цим сиділа. Треба було подзвонити, я б приїхала.
Знаю. Але не могла. Як тільки брала слухавку, слова зникали. Легше вигадувати історії про Генку, ніж сказати правду.
Валентина нарешті підняла каву, випила. Зморщила брови.
Холодна вже.
Замовимо ще.
Ні, досить. Потрібно йти додому, таблетки приймати, від тиску.
Вона шарпнула в сумку, діставала гаманець. Лариса хотіла заплатити, але Валентина лише відмахнулась.
Я запросила, я і плачу. Генка залишив страховку. Маленьку, але достатньо. На це, вона вказала на недоїдені торти, і на квіти по п’ятницях.
Вони вийшли на вулицю. Вітер розвивав волосся, втикав під пальта, колючий жовтневий. Валентина здригнулася, знюхала пальто.
Дякую, що вислухала, сказала вона. Тепер хоча б одному я правду сказала. Можливо, полегшить.
Полегшить, пообіцяла Лариса, хоча сама не була впевнена. А дітям коли скажеш?
Скоро. У вихідні Сергій приїде, тоді й скажу. Одразу і Світлані подзвоню, нехай теж приїде. Разом буде легше.
Хочеш, підемо разом? Для підтримки?
Валентина похитала головою.
Не треба. Це я сама повинна. Ти просто будь поруч потім. Коли вони підуть, а я знову залишуся одна. Приходь, попємо чаю. Або просто будемо мовчати. Мені все одно, лише б не була сама.
Лариса міцно обійняла подругу, справжньо. Валентина притиснулася, і вони стояли посеред вулиці, дві літні жінки, обіймавшись, немов у молодості, коли світ був добрим, а біди мізерними.
Прийду, пообіцяла Лариса. Обовязково прийду. І Михайла свого приведу, хай і з Генком попрощаються. Хоч на могилі.
Добре, Валентина відступила, витерла очі. Пойду я. А то вже розмокла.
Вона попрямувала до зупинки, крихка постать у сірому пальУ темряві вечірньої вулиці, коли останні ліхтарі згасли, Лариса, тримаючи в руках підпалену свічку, клялася, що ніколи більше не сховає правду в глибоких тінях.
