Уже інший? Галина хоч би подумала, що люди скажуть, перешіптувалися сусіди, побачивши у вдови на подвірї чоловіка.
У селі, де кожен знає, хто кому кум, хто який борщ варить, а хто скільки разів перекрашував хату, нічого не сховаєш. Тому, коли вдова Галина привела в хату нового чоловіка, всі пошепки вважали: «От, знайшла собі заміну». Але вслух мовчали адже Галина була жінка роботяща, порядкова, та ще й сама дві дитини вирощувала.
Олексій зявився в їхньому житті восени. Небагатослівний, з руками, здатними і дрова порубати, і лавку скласти, а очі у нього були спокійні, немов вітер над ставком. Діти Оленка девять, а Петрик дванадцять майже не памятали свого батька: він пішов у вічність, коли вони ще в перший клас збиралися.
Перші дні Оленка дивилася на вітчима з-під брови.
Мамо, а він у нас довго затримається? якось спитала.
Як доля покаже, донечко. Він добрий чоловік, відповіла Галина і додала пошепки: Я втомилася сама все тягнути.
А ми ж тобі допомагали! обурився Петрик.
Допомагали. Але ви діти. А мені хочеться не тільки клопоту, а й тепла.
Олексій не ліз із порадами. Він чекав, поки до нього звикнуть. Просто щоранку колов дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс у кошику курчат:
Треба господарство розводити. І дітям свіжі яйця будуть.
А тобі нащо це все? Оленка дивилася насторожено, але курчата їй подобалися.
Бо тепер я з вами. Хоч і не рідний, але якщо жити разом значить, разом і працювати, і добром ділитися.
А мій тато теж курчата тримав?
Олексій завагався, потім сказав:
Твій тато був хорошим чоловіком. Ми з ним разом на фабриці працювали. Він часто про тебе розповідав. Ти в нього як дві краплі води.
Оленка мовчазно сіла на призьбі й дивилася, як Олексій годує курчат. І вперше подумала: «Він не хоче зайняти місце тата. Він просто хоче бути поряд».
Зимою Олексій почав вчити Петрика тесати дерево.
Оце струг. Не як у телефоні пальцями водити тут руки мають памятати кожен рух.
Я не в телефоні сиджу! буркнув Петрик.
Та я не лаюсь. Просто чоловіка роблять не слова, а діла. І голова теж.
А ти чому ніколи не кричиш?
Олексій усміхнувся.
Бо крик це як дощ без хмар: шум багато, а користі нуль.
Навесні в селі була толока чистили криницю біля гаю. Петрик і Оленка не хотіли йти.
Хай інші йдуть! буркнув хлопець.
А ми хто діди? Олексій засміявся. Ідіть, бо якщо завжди чекати, щоб хтось інший зробив, то й життя так пройде.
На толоці діти вперше почули, як дядьки питали Олексія: «Це ж твої хлопець і дівчина?». А він просто відповів: «Мої. Вже свої».
Оленка тоді штовхнула Петрика:
Ти чув?
Чув.
І як?
Ну якось приємно. Він же нічого
Одного разу Петрик прийшов зі школи розлючений. Коли мати почала розпитувати, що трапилося, він зізнався, що посварився з хлопцями.
За що? спитала Галина, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Олексій як батько для мене. А вони: «Ти ж приймак, тебе чужий виховує!» Я їм відповів, що краще чужий, але поряд, ніж рідний, якого нема.
Олексій мовчав. Підійшов до Петрика, сів навпроти.
Я не змушую тебе звати мене татом. Але знай, сину: я тебе не кину. Хоч що там ті хлопці бурмотали.
Я не проти Просто важко сказати «тату», коли не звик.
І не треба поспішати. Слово «тато» як мед: його не ковтають залпом. До нього треба звикнути.
Минуло два роки. Петрик закінчував девятий клас. У селі казали, що йде в училище на тракториста. Одного вечора сиділи на подвірї: зорі, жабячий хор, пахло мятою.
Олексію раптом сказав Петрик. Я на випускному маю промову. Хочу розповісти про людину, яка для мене приклад. Можна про тебе?
Олексій прокашлявся і кивнув.
Тільки без надмірностей, тихо додав.
Якщо від серця то без брехні.
На випускному Петрик говорив про «чоловіка, який не був поруч з першого дня, але став справжнім батьком». А Галина плакала. І серед жінок хтось прошепотів:
От і кажи після цього, що вітчим чужий. Як серце близьке то й рідний.
На Олексієві 50-річчя Оленка подарувала йому вишиту сорочку й листа:
«Тату, дякую за дрова, за курчат, за терпіння і за те, що навчив нас не чекати добро а робити його самі
