Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не подзвонила, не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не бажає мене бачити, а мені скоро сімдесят.
Моя сусідка, Ганна Степанівна, недавно святкувала шістдесят восьмі роковини. Вона живе сама, і час від часу я навіджую її — приношу щось до чаю, щоб розвіяти її самоту. Ганна Степанівна — людина надзвичайно світла, щира, з тонким почуттям гумору. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але от про родину вона майже ніколи не згадувала. І лише одного разу, напередодні свята, вона відкрила переді мною своє серце.
Коли я прийшла до неї того вечора, Ганна Степанівна була не схожа на себе. Погляд тьмяний, посмішка — натягнута. Я принесла їй домашніх пампушок і трохи солодощів, сподіваючись хоч трохи підбадьорити її. Ми сиділи мовчки за столом, коли раптом вона сама порушила тишу.
— Минуло два роки… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — Відколи донька жодного разу не подзвонила, жодної листівки, жодного слова… Я сама намагалася її привітати зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона тепер живе…
Її голос тремтів, немов осінній лист на вітрі. І тоді Ганна Степанівна, важко зітхнувши, почала своє оповідання.
Колись у нас була щаслива родина. Я познайомилася з Олексієм, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у добрій фірмі, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Ми багато працювали, але й багато раділи життю.
З часом ми змогли купити просторий трикімнатний будинок. Чоловік сам робив у ньому ремонт — кожну поличку, кожні дверцята він вимірював з особливою увагою. Цей дім був для нас не просто житлом, а втіленням усіх наших надій і мрій.
І ось через кілька років у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік обожнював її, носив на руках, читав казки перед сном, водив у парки. Я тоді думала, що життя моє вдалося.
Але щастя виявилося недовгим. Десять років тому Олексій пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й пусто, наче разом із ним пішло все тепло.
Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, все частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір, не тримала її. Ми бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.
Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на купівлю власного житла. Попросила мене допомогти — продати наш будинок, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей використати для першого внеску.
Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.
Я спробувала пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.
— Тато все це будував для мене! — крикнула вона. — А ти держишся за стіни, як за цвинтар!
Потім хлопнула дверима й пішла. І відтоді — жодного дзвінка, жодного листа.
Нещодавно я дізналася через спільну знайому, що вона сама взяла іпотеку. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні родини, ні відпочинку — тільки робота, дім, робота.
Я намагалася їй подзвонити. Даремно. Напевно, вона змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, сказала, що вона виглядає втомленою, схудла. Але до себе нікого не підпускає.
Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити пробачення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, скоро мені виповниться сімдесят. І серце розривається від туги.
Сиджу довгими вечорами біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайома постать. Що донечка скаже просте: «Мамо, я сумую». Але, мабуть, це лише мрії старої жінки.
Я часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було відстояти пам’ять про нашу родину?
Відповіді немає.
Є лише тиша у порожньому будинку та фотографія чоловіка на стіні, з якої він немов те запитує: «Чому все так вийшло?..»
А я не знаю, що відповісти…
