Тиша в хаті була густою, немов мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Степанівна, жінка з обличчям, вирізьбленим морщинами, провдила сина сумним поглядом, коли той мовчки складав останні речі у полотняний мішок. Завтра армія.
Сину, Вітю, скажи мені, що ти знайшов у цій у цій вітрогонці? не витримала вона, і голос її, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за півкопійки не ставить! Дивиться згори, а ти й досі думаєш лише про неї. Інших дівчат на селі як грибів після дощу! Оленка, наприклад, Шевченко Розумна, працьовита, на тебе поглядає, а ти й не помічаєш. Ніби світ зійшовся на одній Марічці.
Вітя, високий, кремезний хлопець із впертим підборіддям та тепер нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли вузол.
Не потрібна мені жодна Оленка, мамо. Все вирішено. Змалку її, Марічку, кохаю. І якщо вона за мене не піде тоді й не одружуся взагалі. Даремно турбуєшся, заспокойся.
Та ж вона тебе зовсім не любить, Вітеньку! схлипнула мати. Гарна так, бісівка Але холодна, пустотлива. Їй би в місті блищати, а не по нашому селу хвостом крутити.
Вітя нарешті обернувся. У його погляді стояла непробивна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та юністю, дзеркало відбивало зовсім іншу картину. Марічка, завершуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, вигукував про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси.
Марічко, куди це ти так вирядилася? почувся з кухні голос матері. Знову на вечорниці? А після гулянки до світанку? Хоч би Віктора покликала. Хлопець як з картинки! Технікум закінчує, не промах. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам лише на тебе й дивиться, зовсім зациклився.
Марічка аж фукнула, крутячись перед дзеркалом.
Твій Віктор простакуватий, як пень. «Хату будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, гуляти, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає на повні груди. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні за які гроші. Навіть не натякай.
І, немов метелик, випорхнула з хати, залишивши після себе лише хмару тривожного аромату.
Того року осінь була золотою та гіркою. Віктор, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влашвали скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марічка з матірю як найближчі сусіди.
Віктор у новому, незручному костюмі шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він зупинив Марічку в коридорі, де та несміливо притулилася до стіни.
Марі почав він, і голос раптом зрадницько здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Усі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини нема. Може погодишся бути моєю? Хоч і заочно?
Марічка глянула на нього зверхньо, немов на милого, але набридлого цуценя. Подумала мить.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Гаразд?
Цього було достатньо. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марічка на мить відвела погляд. Їй стало майже ніяково.
Вона деякий час відповідала на його листи, написані акуратним солдатським почерком. Але після школи махнула до міста, вступати до педагогічного. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування різко обірвалося.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опамятається, дочекається Віктора, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Марічка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за міського, інтелігентного! І ніколи-ніколи не повернуся в це заки
