БЕЗ ДОМУ
Марічці не було куди податися. Справді, зовсім нікуди «Кілька ночей можна пересидіти на вокзалі. А далі?» крутилася в голові тривожна думка. Раптом блискавкою спало на думку: «Дача! Як я могла забути? Хоча Дача це забагато сказано: стара, напівзруйнована хатина. Та все ж, краще рушити туди, ніж тинятися по вокзалах», вирішила Марічка.
Сівши у приміську електричку, Марічка притулилася до холодного вікна й заплющила очі. Мозок заполонили важкі спогади за останні роки. Два роки тому вона втратила батьків: залишилася одна-однісінька, без підтримки. Платити за університет не було чим, тож довелося покинути навчання й піти торгувати на базарі.
Після всіх випробувань, доля нарешті дала їй промінь надії вона зустріла кохання. Ігор був добрий та порядний чоловік; невдовзі вони скромно розписалися.
Здавалося: живи й радій Та життя підготувало нове випробування. Ігор запропонував дружині продати батьківську квартиру в центрі Львова й відкрити власну справу.
Так гарно усе розмалював, що Марічка не мала й тіні сумніву: вірила, що чоловік усе робить правильно й от-от їхня родина забуде про матеріальні клопоти. «Станемо на ноги і можна буде подумати про дитину. Так хочу стати мамою!», мріяла наївна дівчина.
Та з бізнесом у Ігоря нічого не вийшло. Через часті сварки щодо змарнованих грошей їхні стосунки швидко розладналися. Незабаром Ігор привів додому іншу жінку, а Марічці показав на двері.
Спершу хотіла звернутися до поліції, але збагнула: звинувачувати його немає в чому. Вона сама продала квартиру та передала гроші Ігорю
***
Вийшовши на станції, дівчина самотньо човгала по пустому перону. Надворі рання весна, дачний сезон ще й не думав починатися. За ці три роки ділянка поросла буряном і була зовсім запущена. «Нічого, наведу лад і все стане по-іншому», думала дівчина, хоча розуміла: так, як було, вже ніколи не буде.
Марічка легко знайшла ключик під ґанком, але старі деревяні двері просіли й не піддавалися. Дівчина смикала їх як могла, проте нічого не виходило. Виснажена, вона сіла на сходинки та розплакалася.
Раптом на сусідній ділянці побачила димок і почула гомін. Зраділа, що хтось є поряд кинулася туди.
Тітко Ганно! Ви вдома? гукнула вона.
У дворі стояв чоловік літнього віку, оброслий і трохи похмурий. Підкидав у вогнище гілля, гріючи у брудній кружці воду.
Хто ви? А де тітка Ганна? налякано спитала Марічка, потроху відступаючи.
Не бійтеся. І до поліції не телефонуйте, прошу! Я нічого лихого не задумав. У хату не лізу тут, на подвірї ночую
На диво, у старого був приємний, інтелігентний голос. Так говорять розумні освічені люди.
Ви безхатько? спитала Марічка, не добираючи слів.
Так, тихо відповів чоловік, потупивши погляд, Ви тут живете? Не хвилюйтеся, я людина непомітна.
А як вас звати?
Микола.
По батькові?
Іванович, усміхнувся він сумно.
Марічка пильно роздивилася Миколу Івановича. Одежа зношена, але чиста. І сам дідусь виглядав доглянуто.
Не знаю, до кого звернутись по допомогу, тяжко зітхнула дівчина.
Що сталося? лагідно поцікавився дід.
Двері просіли… Не можу відкрити.
Можу глянути якщо дозволите, запропонував Микола Іванович.
Буду дуже вдячна! видихнула Марічка.
Поки дід вправлявся з дверима, Марічка сиділа на лавці й думала: «Ким я себе вважаю, щоб зневажати чи засуджувати когось? Я ж теж без дому наша доля схожа»
Марічко, все, двері! весело вигукнув Микола Іванович і відкрив хату. Ви що, тут ночуватимете?
А де ж іще? здивувалась Марічка.
А опалення є?
Пічка стоїть розгубилася дівчина.
А дрова?
Не знаю, опустила голову.
Гаразд. Ідіть до хати, а я зараз щось придумаю, сказав чоловік і вийшов з двору.
Десь із годину прибирала Марічка. У хаті було сиро й холодно, як у погребі. Вона не уявляла, як житиме тут. Трохи згодом Микола Іванович повернувся з оберемком дров. Несподівано для себе, Марічка зраділа, що поруч є жива душа.
Старий прочистив піч і розтопив її. За годину в хаті стало по-домашньому тепло.
Ось так! Пічка гаряча: підкидайте дрова потроху, а на ніч хай згасає тепла вистачить до ранку, пояснив дід.
А ви куди? До сусідів? спитала Марічка.
Так. Трохи поживу в них у садку. До міста не тягне Не хочу серце тривожити й згадувати минуле.
Миколо Івановичу, зачекайте, давайте поїмо разом, гарячий чай поп’ємо, а вже потім підете, твердо сказала Марічка.
Дід не відмовився: мовчки зняв зимову куртку й осів біля печі.
Вибачте, якщо зачіпаю душу Та чому ви тут, на дворі? Чому без дому? Де ваші рідні? обережно спитала Марічка.
Микола Іванович розповів, що усе життя викладав в університеті, займався наукою, не мав ані сімї, ані дітей. Старість підкралася непомітно і залишився самотнім. Минулого року почала приходити небога Наталка. Вона натякнула, мовляв, допомагатиме, якщо залишить їй у спадок оселю.
Чоловік зрадів, повірив. Наталка наполягла: краще продати квартиру у задушливому районі Львова, а купити хатинку з садом під Самбором. Мовляв, уже знайшла добрий варіант недорого.
Микола Іванович мріяв про затишок і спокій. Продали квартиру, а Наталка радила покласти гроші на рахунок у банку.
Дядю Колю, присядьте на лавці, а я дізнаюся про все всередині. Пакет зі мною тут можуть стежити, хтозна сказала вона й зайшла до відділення.
Чоловік чекав… Годину, другу, третю. Невістка не поверталася. Коли зайшов усередину, там було порожньо, а на іншому боці запасний вихід.
Він не міг повірити, що рідна кров так цинічно його обдурила. Цілу ніч надіявся, а наступного дня пішов до неї. Двері відчинила чужа жінка: Наталка, мовляв, давно кудись переїхала, квартиру продала ще кілька років тому…
Отака сумна історія, тяжко зітхнув дід. Відтоді й скитаюсь. Й досі важко збагнути, що вже не маю свого дому…
А я думала, що тільки зі мною може таке трапитися… У нас з вами майже одна біда, сказала Марічка й розповіла свою історію.
Погано це все. Я життя прожив… А ти ж молода, залишилася без навчання, без квартири. Та не впадай у відчай, усе вирішується. Ти житимеш краще! підбадьорив її дід.
Давайте вечеряти, бо що це ми все про сумне? всміхнулась Марічка.
Вона спостерігала, як апетитно дід смакує макарони з ковбасою, і раптом пройнялася незмірною жалістю. Як же страшно залишитися нікому не потрібним, самотнім, без власного даху
Марічко, я можу допомогти тобі повернутись в університет. Там залишилось багато добрих друзів. Думаю, тебе візьмуть на бюджет. Звісно, у такому вигляді я не піду до колег напишу листа ректору. Його звати Степан, ми старі приятелі. Він допоможе, не сумнівайся.
Дуже дякую! Це було б чудово! радісно вигукнула Марічка.
Дякую тобі за вечерю й за розмову. Йду вже, пізно, підвівся дід.
Не йдіть! На вулиці знову ночувати Я маю три кімнати: виберіть будь-яку. Якщо чесно, боязко залишатися одній. Я у тій печі зовсім не тямлю. Не покинете мене саму?
Не покину, серйозно сказав Микола Іванович.
***
Минуло два роки Марічка успішно склала літню сесію і поверталася на улюблену дачу. Зараз вона жила у гуртожитку, а сюди приїздила на вихідні та канікули.
Привіт! радісно обняла вона діда Миколу.
Марічко, золотко! Чому не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Ну як сесія?
Чудово! Майже все на відмінно! пишалася вона. Ось, купила тортик. Ставте чайник, будемо святкувати!
Вони сміялися, ділилися новинами й пили чай.
Я виноград посадив. Біля сарайчика збудую альтанку, буде затишно, розповідав дід.
Чудово! Ти тут хазяїн все роби як знаєш. Я то що: приїхала-виїхала сміялася Марічка.
Микола Іванович повністю змінився: він вже не був самотнім. Тепер мав дім і любу «внучку» Марічку, а Марічка знайшла в ньому рідного. Вона вдячна долі, що зустріла такого добру людину, який став їй підтримкою у найважчі часи.
Усе скінчилося не так, як мріялося, але я зрозумів головне: справжній дім там, де поруч є людина, якій ти не байдужий.
