Темні вулички Харкова супроводжували Дмитра додому після важкого робочого дня. Він ішов, занурений у думки, а тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були темними. «Де вона знову пропадає?» — мигнула думка. Дмитро увійшов у порожній дім, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка з тривожним обличчям промовила слова, що перевернули його світ: «Вашу дружину, Соломію, забрала швидка». Дмитро застиг, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених шансів, розсипалося в мить, залишивши лише біль і каяття.
Ця думка, наче грім, вразила його ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко посміхнувся. Усе було так очевидно, але він не бачив. Дома чекала Соломія — жінка, яку колись кохав, але давно перестали цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечерятимеш?» — спитає, і в її голосі не буде й натяку на тепло.
Колись Соломія готувала із душею: пекла паляниці, збирала рецепти, закривала банки з варенням. Але останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона, як і раніше, ставалася, а для Дмитра — жодної турботи. Її страви стали несмачними, ніби вона готувала через силу. Коли терпіння закінчувалося, Дмитро сам смажив картоплю або ліпив вареники, мовчки, без докорів. Соломія їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварки.
Колись вона була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла пригорнутися до нього й завмерти, ніби ділилася теплом свого серця. Але ці моменти лишилися в минулому. Тепер її турбота здавалася механічною, як обов’язок, який вона ненавиділа. Коли це почалося? Може, коли Дмитро гуляв з товаришами, а вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, бо «святкував з друзями»? Він тоді думав: «Та ну, свято ж!» Але її погляд, повний болю, він пам’ятав досі.
Соломія змінилася. Стала мовчазною, відчуженою. Ображалася на його зауваження, закривалася у кімнаті, ніби уникала його. Дмитро злився: «Та що, правду сказав! Маю право!» Але її мовчання було гірше за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилася, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обманює?» — думав він. Життя минало, а їхній шлюб перетворився на порожню формальність.
Дмитро давно перестав гуляти. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Але Соломії, схоже, було байдуже. Вона зарДмитро дістав фотографію зі спільного весілля, де вони сміялися, не знаючи, як з часом розійдуться їхні душі.
