У Львові, де життя кипить, наче вареники в каструлі, моє існування у 27 років здається ідеальним лише збоку. Мене звуть Олеся, я маркетологиня у великій фірмі, одружена з Тарасом, дітей немає, зате є мрії та плани. Вчора, вийшовши з роботи, я сіла в авто, заїхала на АЗС, взяла торбу й пішла до туалету. Там я переодягнулася, підмалювалася та вийшла такою гарною, що всі озиралися. Але за цією блискучою обгорткою ховалася втома: я втомилася бути ідеальною дружиною, донькою та невісткою, і тепер я маю вирішити, як жити для себе.
Життя, що сяє зовні
Я завжди була «гарною дівчинкою». У школі — відмінниця, в університеті — стипендіатка, на роботі — та, що здає проекти до дедлайнів. Тарас, мій чоловік, програміст, любить мене й пишається мною. Ми в шлюбі три роки, маємо затишну хатку, подорожуємо двічі на рік. Мої батьки й свекруха, Надія Миколаївна, вважають нас ідеальною парою. «Олесю, ти ж у нас розумниця, все встигаєш», — каже мама. «Тарасе, тобі пощастило з дружиною», — додає моя свекруха. Але ніхто не бачить, як я тону під цим навантаженням.
Мої дні — це перелік справ: вранці готую сніданок, щоб Тарас був задоволений, удень викладаюся на роботі, ввечері прибираю, готую вечерю, щоб свекруха не сказала, що я «не господарка». Навіть на АЗС я переодяглася в елегантну сукню й нанесла макіяж, бо їхала на родинну вечерю, де мало бути все «як слід». Люди озиралися, але я відчувала себе акторкою, що грає роль ідеальної Олесі.
Маска, що розкололася
Вчорашня вечеря стала поворотною. У свекрухи я, як завжди, допомагала на кухні, посміхалася, підтримувала розмову. Але коли Надія Миколаївна сказала: «Олесю, час уже подумати про дітей, вік не чекає», — я відчула, як щось всередині обірвалося. Я не готова до дітей, хочу пожити для себе, але всі очікують від мене «правильних» кроків. Тарас мовчав, і я зрозуміла: він не захистить мене від цих очікувань. Мама потім подзвонила й додала: «Олесю, не затягуй, тобі вже 27, я хочу онуків». Навіть на роботі колеги жартують: «Коли вже декрет, Олесю?»
Я втомилася. Втомилася від того, що мій успіх вимірюється не моїми досягненнями, а тим, наскільки я відповідаю чужим очікуванням. Втомилася переодягатися на АЗС, щоб бути «ідеальною» для вечері. Втомилася посміхатися, коли хочеться ридати. Я люблю Тараса, але його мовчання, коли свекруха чи мама тиснуть на мене, боляче ранить. Я хочу бути собою, а не тією Олесею, яка всім догоджає.
Страх бути справжньою
Моя подруга Соломія каже: «Олесю, скажи всім, що тобі потрібен час для себе». Але як? Якщо я перестану готувати вечері чи почну казати «ні» свекрусі, вона вирішить, що я погана дружина. Якщо скажу мамі, що не хочу дітей зараз, вона образиться. Якщо зізнаюся Тарасові, що втомилася, він відповість: «Та ти ж завжди все встигала, що змінилося?» Я боюся, що, знявши маску ідеальної Олесі, залишуся сама — без схвалення родини, без похвали на роботі, без тієї картинки, до якої всі звикли.
Але вчора, дивлячись у дзеркало на АЗС, я побачила себе — гарну, але чужу. Ця Олеся в сукні з ідеальним макіяжем — не я. Я хочу носити кросівки, а не підбори, хочу вечір без готовки, хочу сказати: «Я не готова до дітей, і це моє право». Але як це зробити, нічого не зруйнувавши?
Що робити?
Я не знаю, з чого почати. Поговорити з Тарасом і пояснити, що мені потрібна його підтримка? Але він вважає, що я «перебільшую». Встановити межі зі свекрухою та мамою? Але я боюся їх зачепити. Взяти відпустку й поїхати самою, щоб зрозуміти, чого хочу? Але це здається егоїстичним. Чи продовжувати грати роль ідеальної Олесі, поки не зламаюся? Я хочу жити так, щоб не переодягатися на АЗС заради чужих очікувань, але чи вистачить у мене сміливості?
У 27 років я хочу бути не ідеальною, а справжньою. Свекруха, можливо, бажає синові найкращого, але її тиск душить мене. Мама, можливо, мріє про онуків, але її мрії — не мої. Тарас, можливо, любить мене, але його мовчання робить мене самотньою. Як знайти себе? Як перестати жити для всіх, окрім себе?
Мій крик про свободу
Ця історія — мій крик про право бути собою. Я втомилася від маски, яку вдягаю, щоб усім сподобатися. Я хочу, щоб мій дім був місцем, де можна бути в кросівках і без макіяжу, де мої бажання важливі, де я не мушу виправдовувати чужі очікування. У 27 років я заслуговую жити для себе, а не для схвалення свекрухи, мами чи колег.
Я — Олеся, і я знайду спосіб скинути цю маску, навіть якщо доведеться посваритися з близькими. Нехай цей крок буде страшним, але яЯ візьму глибокий вдих і почну з малого — сьогодні прийду додому в кросівках і скажу Тарасові, що мені потрібна його підтримка.
