«Мені було лише 11, коли я втекла з дому, щоб потрапити у дитячий будинок. Я просто не могла пробачити своїм батькам за те, що вони зробили».
На подібну історію я натрапила нещодавно на просторах Інтернету та була вражена сміливою позицією дівчинки залишатись у притулку до вісімнадцяти років, замість того, щоб піти у нову сім’ю. На те у неї, звісно ж, були вагомі причини. Історія, якою я хочу поділитись з вами, трапилось з моєю близькою подругою Світланою.
Я ніколи не забуду слова, що почула одного разу від психотерапевта: «Усе, через, що ти пройшла було недаремним — ти стала сильнішою.»
Моє дитинство важко назвати щасливим. Мої батьки були заможні люди, ніколи не зловживали алкоголем чи сильнішими препаратами, але від того хорошими батьками усе одно не стали.
Не зважаючи на свій порядний вигляд та становище у суспільстві, вони регулярно піднімали руку на свою єдину доньку. І ні, звичайним ляпасом тут ніколи не обходилось, лупили поки на мені не лишалось живого місця. Важко уявити, що може зробити дитина, щоб заслужити на таке покарання. Моїм батькам причини й не потрібно було, достатньо лише того, що вони втомлені та злі після важкого дня і я чудово підходила на роль козла відпущення.
Мій батько був дуже жорстокою людиною, то ж від нього мені діставалось значно більше. Чим старшою я ставала, тим сильнішою була моя ненависть до нього. З кожним днем я отримувала все більше покарань, адже він придирався до кожної пилинки. Догодити йому було просто неможливо.
Часто я чула від нього погрозу, що за ще один промах я поїду у дитячий будинок. Для мене це звучало як остання надія вирватись з цього пекельного будинку, то ж одного разу я вирушила на пошуки інтернату. Я була лише одинадцятирічною дівчинкою, тому й поняття не мала, де його знайти. Проблукавши цілий день по місту, у вечері я повернулась додому. Там на мене вже чекали страшенно озлоблені батьки і я отримала найгірше покарання у своєму житті.
З того часу пройшло вже більше, ніж 20 років, а я все ніяк не викину з голови ті страшні спогади. Зараз у мене прекрасний чоловік та двоє діток, яких я нікому і ніколи не дозволю скривдити. З батьками я не спілкувалась вже багато років і навряд чи зможу колись їх пробачити.
Часто я чую такі слова, що батьки таким чином хотіли мені добра та виховати стійкість до життєвих труднощів та перешкод, але я ніколи не зможу погодитись з цим. Окрім численних психологічних травм та думок «Можливо, я і дійсно на це заслужила» я не отримала нічого.
Я ніколи не бажала, щоб на моєму місці опинився хтось інший, але я щиро бажала дізнатись чим я могла заслужити таке відношення до себе. У дитинстві я намагалась переконати себе, що коли виросту, то зрозумію їх і зможу пробачити. Ось, мені вже за тридцять, а я так і не змогла знайти раціонального пояснення їх поведінці й тим паче, не змогла пробачити зіпсоване дитинство.
Єдина радість, яка була в мене ті часи — книги. Вони стали моїми друзями та допомогли остаточно не пасти духом. Одного разу я прочитала вислів Іммануїла Канта, що назавжди залишиться у моїй пам’яті: «Покарання, призначувані в припадку гніву, не досягають мети. Діти дивляться на них у цьому випадку як на наслідки, а на самих себе — як на жертви роздратування того, хто карає.»
Історія Світлани й досі ніяк не вкладається в голові. Мене зацікавило всього одне питання.
«Я знаю, що тобі дуже боляче згадувати про це, але дозволь спитати: невже твій батько навіть в старості не усвідомив своїх помилок та не попросив вибачення у тебе? Невже він досі переконаний що робив усе правильно? І твоя мати… Ну як же вона могла спокійно дивитись на те, як страждає її донечка та ще й сама брати в тому участь? Невже їй було байдуже, що своїми ж руками вони псують твоє дитинство? Мені так прикро, що тобі довелось пережити таке. І словами не передати як я поважаю тебе за те, що ти змогла знайти в собі сили пережити це і рухатись далі!» — сказала я і Світлана продовжила розповідати.
«Думаю матір, щось таки зрозуміла для себе, оскільки пішла від нього. Для батька ж я залишилась поганою та невдячною донькою. Усі знайомі думають, що він прекрасний батько та дідусь, який завжди нам допомагає, а насправді внуків бачив лише раз.
Моє життя не відразу налагодилось. Мій перший чоловік після народження дитини вигнав нас серед ночі прямо на вулицю! Я не мала куди йти, тому попросила у батьків прихистити нас ненадовго, поки я влаштуюсь на роботу та не знайду нове житло. У відповідь я почула таке: «Що? До нас та ще й з дитиною? Віднеси свого спиногриза у дитячий будинок й тоді, так і бути, можеш у нас ненадовго залишитись. Своїх проблем достатньо, а вона ще дітей до нас тягне! »
У той момент я переконалась, що мої батьки так і залишились черствими людьми. Не сказавши їм нічого я розвернулась та поїхала до хорошої подруги. Мені дуже не хотілось її турбувати, але виходу іншого не було. Пів року я жила у неї, зустріла свого теперішнього чоловіка та згодом переїхала до нього. Тепер у нас прекрасна сім’я, але минуле так і не виходить з голови…
Я ніяк не можу збагнути, для чого мій батько розповідає усім навколо про те, який він порядний та як любить своїх онуків. Сподівається, що на таке купляться його нові пасії? Що ж, можливо, але рано чи пізно, вони все одно дізнаються усю правду.
Зрештою, я намагаюсь бути оптимістом та знайти позитивні наслідки такого дитинства. Одним з них є те, що за своїх дітей я стою горою та докладаю усіх зусиль, щоб стати найкращою матір’ю!
А батьків я судити не стану, нехай то буде на їх совісті…»
А чи змогли б ви на місці Світлани пробачити батькам?
