Микола зійшов з поїзда, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Усередині був один великий зал. Уздовж стін розташувалися каса, кіоски з газетами й напоями, а в центрі — ряди залізних лавок, зварених між собою. Ліворуч від дверей — невеликий буфет із повною жінкою за прилавком. Десять чоловік сиділи й чекали свого потяга.
— Пане, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — сказала жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, макіяж нерівний. У ніг ударив запах перегару.
— Може, краще я вам закуску куплю? — Микола взяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти! З виду пристойна людина… — закричала вона на весь зал.
Розмови на мить затихли, усі обернулися до них, але вже в наступну мить відвернулися, гомін відновився.
— А йди ти… — Жінка відійшла.
Він усміхнувся й підійшов до буфетниці.
— Добре зробив, пане, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім занепала. А яка гарна була… Що кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, каву з пиріжком?
— Ні, дякую. Мені потрібно до селища Вербове. Де тут автобус зупиняється?
— До Вербового сьогодні вже не буде. Завтра рано, о пів на шосту. — Буфетниця помітила, що Микола засмутився. — На вулиці завжди приватники стоять. Підробляють у вечірній час, правда, беруть дорого.
— Дякую. — Микола взяв міцніше велику спортивну сумку й вийшов.
Надворі швидко смеркло. Він дістав із кишені телефон, набрав номер, але йому ніхто не відповів.
Раптом із боку будівлі зупинилася срібляста «Таврія», із неї вибігла дівчина, пробігла повз Миколу в приміщення вокзалу. Вона здалася йому знайомою. Звідки? Він уперше тут, не міг її бачити. Микола повернувся в зал. Дівчина розмовляла з буфетницею.
— Може, чаю? — спитала жінка.
— Дякую, тітонько Марічко, я поїду. — Вона обернулася й налетіла на Миколу. — Вибачте, не помітила вас.
Микола побачив блакитні озера очей, ямочки на пухких щічках і зрозумів, що гарнішої дівчини не зустрічав.
— Ось, до речі, Іван їде до Вербового. Ваню, підвези пана, — сказала буфетниця.
Дівчина уважно подивилася на Миколу.
— До побачення, тітонько Марічко. Поїхали, — сказала вона й пішла до виходу.
Він ледве встигав за нею. Іван відкрила дверцята і витягла великий пакет.
— Дозвольте допомогти, — простягнув руку Микола.
— Не треба. Там фата й квіти, — дівчина усміхнулася, і на щоках заграли ямочки. — Краще відкриєте задні двері.
Іван поставила пакет на сидіння й обернулася.
— Сідайте.
— Постривайте. Ви ж Іванка! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті ще гарніші, — побачивши здивований погляд, він поспішно додав: — Я ж до вас з Дмитром на весілля їду. Ми разом служили. Тільки він не зустрів і на дзвінки не відповідає.
— У нього сьогодні хлопчачі посиденьки. — На щоках Іванки знову з’явилися ямочки.
— Я вас бачив на фото, Дмитро показував, — додав Микола.
Машина їхала по вузькій дорозі, що вилася серед лісу. Світло фар відтісняло темряву, заганяло її за дерева.
— Не страшно одній уночі лісом їхати? — спитав Микола.
— Ні. Та й їзджу рідко. Просто сьогодні Дмитро не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селищі квітів нема? — зацікавився він.
— Є, звісно. Це весільний букет. Хотілося щось особливе. — Іванка уважно дивилася на дорогу.
— Як ви швидко — із весіллям. Лише рік минув після армії. — Миколі стало ніяково, що лізе не в свої справи.
— Ми з Дмитром домовилися ще до армії, що коли він повернеться — одружимося, — весело відповіла Іванка.
Микола не міг відірвати очей від її ямочок.
— То ви виходите через домовленість? Не через кохання? — тихо спитав він.
— І через кохання теж, — не помітивши його несхвального тону, відповіла Іванка.
Деякий час вони їхали мовчки.
— Ви добре керуєте, — порушив тишу Микола.
— Дмитро навчив ще в школі. Вас куди підкинути? До готелю?
— Напевно.
— Знаєте що? Я вас одразу в кафе відвезу, на хлопчачі посиденьки, а там уже з Дмитром домовитеся.
— У кафе із сумкою якось незручно.
— Давайте я її до себе візьму. Вранці заберете. Тоді в кафе?
— Тоді в кафе, — усміхнувся Микола.
Він дивився на темряву перед собою й згадував, коли побачив у Дмитра зовсім іншу фотокартку.
— Хто це?
— Понравилася? — криво посміхнувся Дмитро. — Закатай губу. — І вирвав фотографію.
— Іванка краща, — тоді сказав Микола.
Дмитро не відповів. А ввечері в казармі розповідав, скільки в нього буМикола глянув у вікно на промиваючі дощем вулиці й зрозумів, що у цій миті, серед запаху свіжо завареної кави і сміху донечки, він знайшов щось набагато цінніше за всі свої мрії.
