У місті вже майже весь сніг розтаяв, на тротуарах пісок врізався у лід. А на цвинтарі сніг лежить, хоч і осів після дощів. Галина довго блукала засніженими доріжками поміж могил, доки не знайшла місце спочинку батьків. Вони лежали разом, хоча тато загинув у аварії, коли Галина була у дев’ятому класі.
Огорожу зробили відразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Галина підібрала для пам’ятника таку фотографію, щоб вони з татом виглядали однолітками — такими, якими вона їх запам’ятала за життя батька.
Галина вийшла на пенсію, квартиру у Києві віддала родині сина, а сама повернулася в рідне місто два дні тому. Прибралася вдома, а сьогодні вранці поїхала на цвинтар.
— Пробач мене, мамо, що тоді кинула, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не утримувала. — Вона зітхнула й струснула з надгробка матері замерзлий сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася й пішла назад своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на алею й, дивлячись під ноги, рушила до виходу.
— Галино?! — почула вона голос за спиною, зупинилася й озирнулась.
— Ви до мене? — Вона роздивилася незнайомого чоловіка літнього віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Олесь Лисенко. — Чоловік усміхнувся, і тоді Галина його згадала.
— Не впізнала. Ти змінився, — відповіла вона й теж посміхнулася.
— А я тебе одразу пізнав, хоч не бачив… — Він завагався, рахуючи в умі, скільки минуло років з останньої зустрічі. — Тридцять. — Чоловік підійшов ближче.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків прийшла? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Люби. — Олесь опустив очі.
— Люба померла? Давно? — здивувалася Галина.
Зла на Любу вона не мала. Образа давно минула. Лише відчула жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже страждала. Рак. Я зовсім один залишився, — сумітно промовив Олесь.
Галина косила на нього поглядом. Їй здалося, що він схлипнув. Але ні — важко зітхнув. Обличчя спокійне, стримане.
— Дітей у нас не було. Такі справи. А ти сама чи з чоловіком приїхала? — запитав у свою чергу Олесь.
— Сама. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові віддала, а сама повернулась. — Галина навмисно не згадала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я тебе відволікла, а ти ж ішов… — згадала вона.
— Я від могили Люби. До мами ще встигну. А то раптом ти знову зникнеш чи втечеш? — Олесь усміхнувся.
— Ось так, пішов — тепер чекати наступного, — зітхнула Галина, побачивши від’їжджаючий автобус.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Олесь показав на ряд автомобілів біля паркану.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти біля цвинтаря й чекати наступного автобуса теж не хотілося. Галина сіла в охололу машину. Олесь завів двигун, увімкнув пічку. Вони проїхали повз огорожу цвинтаря, пусте засніжене поле, яке колись стане місцем для нових поховань, повз дерев’яні хати. Галина завжди дивувалася — як люди можуть жити поряд із великим кладовищем?
— Скільки років пройшло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося між нами. Коли ти пішла, я себе не знаходив. А головне — чому? — порушив тишу Олесь.
Галина здивовано глянула на нього.
— Люба сказала, що вагітна. Потім я довідався, що вона брехала, не могла мати дітей. Але спочатку повірив, одружився. А потім… було вже пізно метушитися. Люба ж, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим поїхала? Вирушила до Києва, щоб помститися вам. Чому ти втекла, Галіно?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було все одно, з ким і куди тікати, аби лише подалі звідси.
— Як це? — Олесь повернув голову до неї, і машина занесла на мокрій дорозі.
І Галина, не шкодуючи ні себе, а тим більше Олеся, почала розповідати.
***
Правильно кажуть, що між друзями часто один використовує іншого. У Галини з Любою була саме така дружба. Галина прийшла у нову школу навчання серед року. Відмінниця, вона одним цим викликала неприязнь у нових однокласників.
Найкрасивіша дівчина у класі, Люба, взяла Галину під свою опіку. На перервах вони разом гуляли шкільними коридорами, ішли додому. Галина допомагала Любі з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Любі Галина стала своєю у класі. За Любою бігав смішний і вухатий Олесь Лисенко. А вона зверхньо й відверто сміялася з нього.
— Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Ось побачиш, виросте — стане красенем, — захищала Олеся Галина.
— Ось коли стане, тоді й подивимось, — відповідала легковажна Люба.
Звісно, вони ділилися мріями про майбутнє.
— Я не збираюсь все— І тепер, коли минуло стільки років, я усвідомлюю, що ті події були моїм визволенням, а не втратою, — сказала Галина і закрила двері.
