Автомобіль мчав ночним Києвом. У салоні сиділи двоє — чоловік та жінка. Сторонньому спостерігачу могло здатися, що подружжя поспішає додому, до дітей, що залишилися там.
— Можеш їхати швидше? — нервово попросила жінка.
— Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли ти нарешті скажеш йому про нас? Довго ще будемо ховатися, боятися розголосу? Чому тянeш? Скажи — і всім стане легше, — промовив чоловік.
— Легше? Кому? Нам, можливо. А Настуні? Вона любить батька. І він її теж. Що буде з нею, коли вони дізнаються? Це жорстоко, — намагалася виправдатися жінка.
— А брехати, обманювати роками — не жорстокість? Гадаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу, по-чоловічому?
— Не роби цього, будь ласка. Я сама. Дай мені час. — Вона схопила його руку на кермі й міцно стиснула. — Я тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Він повернувся, зустрів її погляд і нахилився до губ.
З-за повороту назустріч вилетів чорний позашляховик. Жіночий крик потонув у ляззі металу…
***
Мелодія дзвінка прорвалася крізь сон. Олег миттєво прокинувся.
Катя подзвонила о восьмій вечора, сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може кинути її в такому стані. Обіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка саме подруга і в якому «такому» стані. Міг би, звісно, обдзвонити всіх її знайомих, чиї номери були у телефоні. Але це здалося йому принизливим — і для неї, і для себе.
Підозри з’явилися два місяці тому. Занадто часто Катя затримувалася, іноді навіть у вихідні зникала на цілий день. Занадто багато знайомих раптом потребували її допомоги.
Він простягнув руку до телефону на тумбі. Незнайомий номер. Серце стиснулося від поганого передчуття.
— Алло, — охриплим від сну голосом відповів Олег.
— Капітан Шевченко. Ви чоловік Катерини Олексіївни Ковальчук?
— Так.
— Ваша дружина потрапила в аварію… Її доставили до шостої міської лікарні у важкому стані…
— Вона жива? — голос йому здав.
— Так, але…
— Тату, це мама? — У дверях стояла десятирічна Настуня, злякано дивлячись на батька.
Олег про ковтнув грудочку в горлі.
— Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.
— Вона померла?
— Ні, що ти. Вона жива, — поспішно відповів він.
— Але ти запитав… Тату, — дівчинка кинулася до нього, обхопила за шию так, що перехопило дух, — поїдемо до неї. Мені страшно.
Він відірвав її руки, посадив поряд.
— Ні, лікарня закрита, нас не пустять. Вранці поїдемо. А зараз давай спати. Інакше приїдемо сонні — що мама скаже? — Олег насилу посміхнувся.
Настуня кивнула і пішла до своєї кімнати. Він ліг. У вікно вже зазирала зоря. Олег згадав, що перед дзвінком глянув на час — друга година ночі.
Треба заспокоїтися. Він приклав руку до грудей. Серце билося під пальцями.
Ранком вони з дочкою поїхали до лікарні. Олег зайшов до лікаря, залишивши Настуню в коридорі.
— Ви чоловік? — запитав лікар років із нього.
— Так. Що з моєю дружиною?
— Ми прооперували її. Серйозна травма голови, численні переломи… Вона в комі.
— Як вона потрапила в аварію? Вона не водій.
Лікар розвів руками.
— Знаю лише, що в авто, де вона була, врізався позашляховик. Обидва водії загинули. Вашій дружині пощастило. Не приховую, стан важкий. Але організм молодий, шанси є.
— До неї можна? Я з донькою. Вона в коридорі.
— Вирішуйте самі. Дружина виглядає… не найкраще. Але близькі іноді творять дива. Ходімо, — лікар показав на двері.
— Хто був із нею в авто? — спитав Олег, йдучи до палати.
— Краще запитайте в поліції. Попереджаю — вона в комі, не надовго. — Лікар відчинив двері.
Олег не впізнав Катю. Забинтована голова, синці, подряпини. Чужа, далека. Поверх ковдри лежала рука з обручкою. Її рука.
— Мамо! — Настуня підбігла, торкнулася. — Вона спить? — обернулася до батька.
— Так. Їй зробили операцію. Нам тільки поглянути дозволили.
Додому їхали мовчки. Олег подзвонив тещі, розповів і попросив приїхати до Настуні. Йому треба було на роботу.
Марія Степанівна увійшла,
