У нашому будинку жив старенький дідусь. Жив він сам вже досить давно. Дружина пішла з життя ще років з десять тому, а дорослі діти, хоч і приходили в гострі, проте досить рідко. У всіх свої справи та клопоти. Дідусь вже не міг похвалитись міцним здоров’ям. Ходи в з паличкою, інколи можна було зустріти його біля будинку на лавці. Вже близько місяця я не зустрічала його ні в під’їзді, ні біля будинку. Мені стало дуже неспокійно. Сьогодні ввечері я мала вільний вечір, тому приготувала запашний яблучний струдель, котлеток з картошкою і вирішила зайти до нього в гості, запитати як справи. Навіть якщо мої побоювання даремні, буде приємно послухати історії його молодості. Дідусь був ще тим забіякою. Раніше, коли я мала іншу роботу, яка не займала весь мій час, постійно ходила до нього на чай з кавою. Мені не тяжко, а дідусю розрада.
Подзвонила в дзвінок, ні хто не відкривав декілька хвилин. Ледь чутно шаркання капців по підлозі. Відкрились вхідні двері. Все добре. Як виявилось, він хворів вже понад тиждень, ліків в нього не було і сил сходити в аптеку також. Не їв нормально вже декілька днів, тому моєму частуванню котлетками дуже зрадів, хоч й намагався приховати свої емоції. На питання чому він не звернувся за допомогою, він опустив голову і сказав, що не хотів завдавати зайвих клопотів, бо ж я й так з ранку до ночі на роботі. А ще, колись в нього трапилась історія, коли він попросив допомоги, в дяку стягнули “три шкури”. З того часу він все сам. Тяжко, але нікому нічого не винен, і відчуваєш себе вільним.
Зі мною теж ставались такі історії, але самому все не витягнеш, віра у хороших людей вмирає останньою. Я залишила частування на кухні, дала розпорядження поставити чайник для чаю, а сама побігла в аптеку по ліки.
