Мам, я швидко. Двадцять хвилин, не більше, Ігор стояв у дверях палати, намагаючись усміхнутись, та губи тремтіли.
Тільки не надто довго, Олеся лежала на боці, вхопившись у ковдру, лікар сказав, що ввечері буде крапельниця.
Він кивнув, кинув куртку на плече і вийшов. На вулиці було волого і вітряно. Жовтень у Черкасах ніколи не шкодував перехожих дощ, вітер, калюжі, ніби відбивають весь смисл української осені: низьке небо, мовчазні люди, усе чекає на кінець.
Ігор поспішав до зупинки автобуса, відчуваючи, що не встигає. Не до автобуса до життя. До всього, що мчить повз.
Три тижні тому лікарі сказали, що у матері «останній етап». Тоді він не заплакав. Просто сів на лавку біля моргу чомусь саме туди його ноги привели і сидів до сутінків.
Ну що, збираєшся їхати? запитав сусід по палаті, старий з тонкою шиєю і очима, у яких було вічне очікування.
Я сина чекаю, усміхнулася Олеся, він обіцяв ввечері прийти.
Приходить часто?
Щодня. Тільки я все думаю можливо, марно його тримаю? У нього ж життя.
Старий кашлянув і сказав тихо:
Не ти тримаєш, а він сам не відпускає. Поки не відпустить ти не підеш.
Олеся відвернулася до вікна. Там, за склом, йшов дощ. Дивно колись вона любила дощ. У юності він здавався романтичним: сидіти на кухні з гарячим чаєм і слухати, як краплі стукають по підвіконню. Тепер він лише заважав бачити.
Ігор зайшов у старий парк, де в дитинстві вони з мамою каталися на санях. Там, біля третього берези від входу, вона колись сказала йому:
Знаєш, сину, не важливо, що ти робитимеш. Головне щоб після тебе хтось усміхнувся. Хоча б одна людина.
Тоді він не зрозумів. Тепер розумів надто добре.
Телефон завібрував: «Мама: Не поспішай, я добре».
Він рефлекторно усміхнувся останнім часом вона часто писала «не поспішай». Мабуть, щоб не хвилювати.
У палаті стало тихо. Старий спав, медсестра пішла. Олеся лежала, дивлячись у стелю, і раптом почула музику. Десь далеко, ніби з коридору, звучала стара пісня «Осінній дощ» гурту «Круг».
Вона усміхнулася. «Господи, і тут», подумала вона і закрила очі.
І раптом хтось сів поруч. Тихо, ніби вітер.
Не бійся, сказав голос, все вже.
Вона не відкрила очі. Просто видихнула і прошепотіла:
Тільки б він не плакав.
Ігор прибіг через сорок хвилин. Лікарі вже вийшли з палати, медсестра стояла біля дверей, очі червоні. Він зрозумів без слів.
Можна? спитав тихо.
Так, кивнула медсестра, лише ненадовго.
Він сів поруч. Мама лежала спокійно, навіть ніби легка усмішка грала на губах. На тумбочці стояв телефон, екран миготів невідіслане повідомлення:
«Ігор, не чекай дива. Будь ним сам».
Він дивився на екран, доки не стало боляче. А потім помітив: на вікні, де краплі стікали тонкими лініями, утворилося маленьке серце ніби хтось намалював пальцем зсередини. Він усміхнувся вперше за багато днів.
Минув рік. Ігор стояв біля входу в дитячу онкологію з термосом кави і кошиком фруктів.
Ви волонтер? спитала охоронниця.
Так, усміхнувся він. Просто хочу, щоб хтось посміхнувся.
І коли в коридорі до нього підбіг хлопчина з лисою головою і закричав: «Дядко, дивись, я одужую!», Ігор зрозумів дива справді бувають.
Просто іноді вони приходять через нас.
