Все, що залишилося нерозказаним
Коли Олегові подзвонили з будинку для літніх, ім’я Ярослава Миколайовича спочатку не викликало в ньому жодного відгуку. Воно лунало, як далекий звук, загублений у часі, наче вітер у глухому провулку, де колись грався малеча. Лише через мить пам’ять, немов тріснутий лід, розкрилася: батько. Той самий, який одного разу пішов, залишивши по собі лише порожнечу та запах дешевого одеколону. Двадцять років — жодного дзвінка, жодного листа. Обличчя його стерлося, голос згас, залишився лише невиразний образ: важкі кроки, скрип дверей, різкий оклик, від якого так і хотілося сховатися під ковдру.
— Він вказав вас як єдиного родича, — голос у трубці був лагідним, але втомленим, як у людини, що звикла повідомляти чужі біди. — У нього більше нікого немає.
Олег хотів вигукнути: «Я йому теж давно ніхто». Слова вже горіли в горлі, але він стиснув зуби. Не для неї ці слова. І, можливо, навіть не для себе. Він мовчки поклав слухавку, довго дивився на розсипані по столу крихти від вчорашньої вечері. Потім різко підвівся, накинув пальто й вийшов у кволу осінню сирість. Наступного дня він уже їхав у невеличке містечко під Карпатами. Не з почуття обов’язку — це слово давно втратило для нього значення. Швидше через тягуче, майже болюче відчуття незавершеності, наче десь у душі залишилася привідкрита брама, яку треба захлопнути, щоб нарешті знайти спокій.
Будинок для літніх зустрів його запахом дезінфекції та солодкуватим ароматом узвару. Коридори були мерехтливо чистими, персонал — стримано чемним, з очима, повними втомленої доброти. Тут усе сяяло помитим блиском, але тиша була особливою — важкою, насиченою самотністю та вгасанням. У палаті лежав старий — крихкий, майже невловимий, з сивим волоссям, подібним до тонкої павутини. Олег завмер на порозі, серце здавлено невір’ям. Це не міг бути його батько. У пам’яті той був іншим — високим, грізним, з важкими кулаками, які вміли тримати ремінь так, що страх зковував усе тіло. А ця людина здавалася лише тінню, що ледве трималася за життя.
— Ти все ж таки прийшов, — тихо промовив старий. І замовк. Ніби ці слова забрали всі його сили. Ніби все його життя стислося у ці три слова, а далі — пустота.
Олег сів у старе крісло біля вікна. Мовчання накрило їх, як щільний сніг, що падав за шибкою — повільний, важкий, що вкривав землю. Вітер гнав по небу рвані хмари, на вікні осідав іній, тонкий, як павутинка. Тиша між ними була не просто паузою — вона була єдиним, що могло існувати. Забагато років розділяло їх, забагато болю й образ, які не можна було висловити словами. Їх можна було лише пережити — поруч, мовчки, у цій холодній кімнаті.
Наступного дня Олег приніс чорну каву в паперовому стаканчику та шоколадний батончик. Поставив на тумбочку, не дивлячись на батька. Старий не доторкнувся до них, але довго дивився. У його погляді не було ні прохання, ні подяки — лише тінь чогось далекого, ніби він намагався згадати, хто ця людина навпроти. Або ким він сам колись був.
— Мама померла, коли мені було шістнадцять, — сказав Олег, і його голос прозвучав несподівано твердо. — Ти навіть не прийшов на її похорон.
— Я не знав, — прошепотів старий. — Тоді… я був у п’яниці. А потім… не наважився. Думав, ти мене прогнав би. Або було б ще гірше.
Ці слова не зцілили. Не зняли тягар, що давив на плечі. Але щось всередині здригнулося, наче лід під весняним сонцем. Олег не пробачав — поки що ні. Але вперше за довгі роки захотів запитати: «Чому?»
І він запитав. Не одним питанням, а багатьма. Обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду, не знаючи, чи витримає він. Вони говорили годинами — з паузами, з довгими мовчанками, з упертим поглядом убік. Про бабусю, яка так і не навчилася обіймати, бо її саму ніхто ніколи не обіймав. Про шахту, де люди втрачали не лише здоров’я, а й надію. Про страх — не той, що приходить у темряві, а той, що живе всередині, змушуючи мовчати, коли треба кричати. Про помилку, яку не виправити, можна лише визнати. Не було ні сліз, ні каяття. Лише втома. Лише спроба стати хоч трохи ближчими — не ідеальними, не героями, а просто людьми, що живуть у одній кімнаті, в один момент.
За тиждень Ярослав Миколайович помер. Тихо, без стогонів, ніби нарешті дозволив собі заснути. Олег був поруч. Він тримав його руку — холодну, легку, як суха гілка. Без слів. Все, що можна було сказати, вже прозвучало.
Він забрав його речі. У старому мішку знайшлася іграшка — його дитячий вантажівок, пошарпаний, з відколотим бортом. І фотографія. Вони удвох, на березі Дніпра, він ще зовсім малий, сміється, а батько тримає його за руку. Посмішка на фото була щирою, ніби між ними ніколи не було ні болю, ні розлуки. Лише ріка, сонце таВін дивився на цю фотографію й усміхнувся, бо зрозумів, що саме цю мить — незруйновану, чисту — вони й носили в собі все життя.
