Почалося все з того, що мені подзвонила сусідка моєї мами.
Квітосю, привіт.
Добрий день, Дарина Омелянівна, відповіла я з несподіванкою в голосі.
Як живеться? Як малеча? продовжила вона.
Усе гаразд, дякую, відгукнулася я, відчуваючи дивний неспокій.
Навряд чи сусідка дзвонить просто так, аби розпитати про наші справи. І відчуття мене не підвело.
Квітославо, а ти давно бачилaся з мамою?
Мене накрила хвиля провини, наче з осіннього туману виринула якась давня тінь. Я зітхнула важко. Ми вже давно жили окремо, а як Миколка пішов до школи, закрутилась я, мов та білочка в осінньому вітрі.
З ранку приготуй усім сніданок, збери Миколку та чоловіка, відправ у школу й на роботу, а сама цілий день в офісі. А потім галопом по базару, захопивши ще гарячого хліба та сала, поспішно повертаєшся додому. Вечеря, миття посуду, перевірка уроків і ти вже повністю вичавлена, як стигла калина. А у вихідні прати, прибирати, прасувати сорочки, бодай трохи перепочити… Рідко ми до мами навідувались, соромно й згадати.
Давненько, Дарина Омелянівно, зізналася я стиха. Все збиралась, а часу катма. В цю суботу планувала
А ти не помічала за нею нічого дивного? обережно промовила сусідка.
Що саме маєте на увазі? напружено спитала я.
Ну Якось не так поводиться? Може, дивно говорить або робить щось незвичне?
Та ні, мені стало моторошно, як на мене, все звично. А що сталося?
Ой, квітко, як би ж то сказати правильно, зніяковіло промовила Дарина Омелянівна. Може, то й не моя справа
Та що сталося?! майже скрикнула я в слухавку, уява вже малювала картини одну страшнішу від іншої.
Твоя мама, та й зовсім на старість розум утратила, зненацька вирвалось у неї.
Та що ви таке кажете? З чого ви так вирішили?
Любов вона завела, от чого! Роман у неї!
Та не може бути! розсміялася я, відчувши якусь дивну полегкість. Мамі вже під вісімдесят, які вже там романи!
То ти не кажи, образилась сусідка. Я ж очима бачила! Вчора зустрілася з нею на проспекті Лесі Українки: несе щось, аж біжить, мене прямо не впізнала. Я окликнула. А вона прости, Дарино, дуже спішу, рибку купити хочу. Як думаєш, товстолобик краще взяти чи коропа? Я кажу Оксано, ти ж риби не любиш. А вона мені: «Та це не для себе, а для Василя. Він так ласує, що аж вуха рухаються». І вся сяє.
Я вже почала бити на сполох, стараюсь згадати хоча б якогось Василя, знайомого мами. І жодного Василя в пам’яті!
Це ж не якийсь знайомий, Квітко! Любовник! з притиском резюмувала сусідка.
Мало того, підібрала його просто на вулиці. Тепер той Василь у неї й живе, в квартирі! А якщо він бомж? Або злодій, аферист, алкаш, чи маніяк ще який?! Зараз часи такі, самі знаєте всякого елементу кругом Ще й квартира в неї чимала, в самому центрі.
Де бачили, щоб нормальний чоловік по тротуарах валявся?!
Я, розгублена й приголомшена, на мить зовсім втратила дар мови. Дарина Омелянівна тим часом не замовкала:
Уявляєш? Каже мені: «Йду Хрещатиком, дивлюсь а він лежить у калюжі, змоклий, нещасний, очима блим-блим Побачив мене голову повертає гордо, навіть вдав наче спину, як козак на параді. Ну справжній чоловік, хоч у музей став!» Взяла його додому, обмила, і став він красенем. Отак!
Може, це просто приятель? невпевнено прошепотіла я, гарячково перебираючи в голові всі мамині знайомства марно.
Та які там приятелі; точно, любовник! переконано заявила сусідка.
Дякую, дякую вам, прошепотіла я й поклала слухавку.
Кімната захиталася; навкруг все склалося, як вишивка з диму. Перед очима мама везе в дім якогось обірванця, мокрого і брудного… Я ледь дочекалася чоловіка.
У мами з’явився коханець, прямо сказала я. Василь.
Розповіла усе, що чула.
Чоловік вирячив очі:
Ну мало що видумає стара пліткарка. Ти мами питалася?
Ні, тихо призналась я.
Дзвони зараз. Треба все з’ясувати.
Я набрала мамин номер, зі страхом увімкнула гучний зв’язок.
Привіт, мамо, почала я в напруженій тиші.
О, Квітусю! Як справи?
Ти зараз одна? обережно питала я.
Та що ти, з Василем, мама задоволено сміялася.
Серце впало кудись у глибокий сон.
А хто він такий? ледве надушила я з себе.
Це така історія радо почала мама. Я його знайшла біля універмагу: мокрий, нещасний, самотній. Я не могла не пожаліти, забрала додому. Тепер мені не самотньо, з’явився сенс жити! Ще й які штуки виробляє смішно й весело, не життя, а казка!
Я розслаблено сіла може, все ж таки мама втратила розум?
Мамо, та це ж небезпечно кого-небудь у дім брати. Може краще, аби він пішов?
Квітосю, як тобі не соромно? Ми відповідальні за тих, кого приручили. Ви ж у гості рідко приходите, мені сумно самотньо. А тепер відчуваю радість. Василь залишається, і крапка! та й вимкнула зв’язок.
Чоловік зібрався:
Це вже занадто! Вдягайся, їдемо зараз же до неї!
Я заметалася по хаті, чоловік теж. Він хмуро витягає важку ложку для борщу замість монтировки й каже:
Мало що станеться, якщо Василь не схоче йти. Недарма ти кажеш, що мама довірлива аферисти можуть скористатися!
Без насильства, благаю, я одразу уявила дикий балаган.
Пів години знавіснілої їзди і ми гротескно підкотились просто під старий столичний будинок на Печерську.
Чоловік затаївся, тримаючи ложку як булаву, і питає:
А де він?
Спить у вітальні на кріслі, здивовано відповідає мама. Щось ви такі нервові…
Ми вскочили до вітальні і що ж? На маминому старенькому кріслі розлігся величезний рудий кіт. При нашому вторгненні він витягнувся, округлився і муркнув басом. В знак ввічливості обвив себе рудим хвостом.
Знайомтеся це мій Василь, мама увійшла й з усмішкою.
Але це ж котяра! вигукнули ми в один голос.
Ну так, мій кіт. А що ви подумали? розсміялася мама, і все навкруг закрутилося в танці химерного київського сну.
