Все буде добре, сину…
Богданку, сину, це мама, — пролунав у трубці тихий голос.
Богдана завжди дратував звичай матері казати, що це вона дзвонить. Ніби він не впізнає її голосу. Скільки разів пояснював, що на екрані й так видно, хто телефонує.
У матері був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, з усіма функціями, але вона відмовилась.
— Застара я вже для нових штук. Подаруй краще… Марійці. Її донька таких подарунків не робить. Вона тільки рада буде.
Марійка зраділа, швидко навчилася ним користуватись. Богдан подарував телефон не просто так, а щоб у разі чого вона відразу подзвонила йому. Тому ввів свій номер у контакти.
— Мам, я знаю, що це ти, — усміхнувся Богдан. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
Від цих слів по спині пройшов холодок.
— Що трапилось? Серце? Тиск? — поспішно запитав він.
— Операцію завтра робитимуть. Грижу запалило. Біль непереносний.
— Чому раніше не подзвонила? Мам, я приїду завтра, заберу тебе до Києва. Тут і лікарні кращі, і хірурги. Відмовся від операції, прошу!
— Не хвилюйся. Пам’ятаєш Олексія Федоровича? Він дуже добрий…
— Мам, послухай мене, я приїду вранці, — перебив Богдан. — До того часу нічого не роби, — він говорив голосно, бо мамин голос став глухим, ледве чутним.
— Не бійся. Все буде добре, сину. Я люблю тебе… — У трубці пролунали короткі гудки.
Богдан глянув на екран. На темному тлі світилися цифри — дванадцять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали ніби здалеку, з-під землі. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набирав номер знову і знову — без відповіді.
Богдан підвівся від комп’ютера, підійшов до вікна. Другий день йшов дощ із снігом. Дорога до села зазвичай займала п’ять годин, а за такої погоди — всі шість. Треба виїжджати зараз, щоб не спішити, але встигнути до операції. Хто знає, о котрій її призначили.
Він вийшов із квартири, але згадав, що забув зарядку. Повернувся, узяв і знову вийшов. «Якщо щось забув і повернувся, подивись у дзеркало», — згадав він мамині слова. Богдан глянув на своє відбиття: обличчя втомлене, погляд тривожний. «Мати сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обманювала», — подумав він і вийшов.
В машині подумав, чи не подзвонити Марійці. Вони з матір’ю сусідки, дружили віками. Але в селі лягають рано, а він працював по ночах. От тільки чому не подзвонила Марійка? Він же попереджав її. Тривога знову охопила його. Двигун прогрівся, і він вирушив.
Скільки разів пропонував матері переїхати до нього. Але вона відмовлялася: «Сину, ти молодий, я тільки заважатиму. Мені і тут добре».
Ах, мамо… Чому ж раніше не подзвонила? Завжди боялась зайвий раз турбувати, бути комусь обузою.
Тепер він зрозумів, що його насторожило. Голос у неї був дивний, глухий, ніби крізь перешкоду. Останніх слів ледве розібрав. І голос був вину́ватий. Здається, вона думала, що розбудила його серед ночі. Але вона ніколи так пізно не дзвонила.
Грижа в неї була давно, болить на погоду. Але вона все відтягувала операцію: то город садити треба, то врожай збирати, то Марійка занедужала — кинути не може. Завжди знаходила виправдання.
А він сам? Жив недалеко, машина є, але часу навідати матір ніколи не вистачало. Теж знаходив собі причини.
Одного разу, коли йому було шістнадцять, він уперше прийшов додому під ранок. Мати не спала, чекала. Подивилась на нього розжареного, розслабленого від поцілунків, строго так подивилась, потім сказала:
— Куди поспішаєш? А як весілля буде? Готовий? Потім як вовк витимеш. Іди спати, очі б мої на тебе не дивились. — І відвернулась.
Наступного дня вона з ним не розмовляла. Це було в сто раз гірше за крик. Потім, коли вона відійшла, він спитав:
— Ти чого на мене напала? Усі гуляють. Ти ж теж гуляла в молодості?
І мати розповіла, як у семнадцять закохалась. Як цілувались під солов’їні співи. А коли завагітніла, коханий злякався і втік. Врятував її від ганьби батько Богдана. Зізнався, що це він з нею гуляв. Призначили весілля. Але незадовго до нього, під час збирання картоплі, стався викидень. Батько все одно одружився. А Богдан народився лише через вісім років…
Дорога була темною, одноманітною. Машин мало. Очі самі заплющувались. Двічі він ледь не потрапив у аварію. Вперше прокинувся, ніби хтось штовхнув його. Підскочив — а він їде по зустрічній. Добре, дорога була пуста. У другий раз ледь не врізався в кювет, навіть не зрозумів, як встиг вивернути кермо. Включив радіо на всю, ревів пісні разом із ним, щоб не заснути. Так і доїхав.
Лікарня — стара цегляна двоповерхівка — стояла напівтемна. Працювали там лише троІ коли він увійшов у холодний морг, зрозумів, що останні слова матері були не просто прощанням, а благословенням на нове життя, яке вона провідала для нього ще звідти, з темряви вічності.
