— Ольго Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся.
— Як то — чіплявся? Любо, що ти кажеш? Де він? Хто це?
— Звідки ж я знаю! Я підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а він як метне від мене — тільки п’яти заблищали.
— Щось мені не подобається. Софійко! Донечко, іди до мене!
П’ятирічна дівчинка з вихованими в різні боки косичками підбігла до мами й сяйнула усмішкою.
— Мамо! Я там таких цуценят бачила!
Ольга напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що сталося на майданчику без неї. Софія виглядала звично, але материнське серце неспокійно билося.
— Де ти їх бачила? Хто тобі їх показував?
Софія здивовано глянула на матір, потім знизала плечима:
— Ніхто не показував, я сама побачила. Їх там троє: два чорні, а один у білих цяточках. Ходімо, я тобі покажу.
Ольга схопила доньку за руку й суворо запитала:
— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Він чіплявся?
Обличчя дівчинки ще більше витягнулося від подиву.
— Мамо, що з тобою? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов добрий чоловік і запитав, чи знаю я Ольгу Миколаївну Лисенко.
Серце жінки стиснулося. Хто це міг бути? Невже він? Хто ще міг знати її так точно?
— Як він виглядав? Той добрий чоловік?
Але Софія не встигла відповісти — у кишені Ольги задзвонив телефон. Дзвонив чоловік, і вона не могла не відповісти.
— Так, любий?
Думка про того «доброго чоловіка» не йшла з голови. Розповідати чоловікові про незнайомця, що підійшов до Софійки, Ольга не збиралася, так само як і наказала доньці мовчати.
— Щоб тато зайвого не хвилювався, — пояснила вона, а Софія запитань не ставила.
Усю ніч вона метушилася в ліжку, не знаходячи спокою. Вранці прокинулася з головним болем і відчуттям розбитості. Будь-який рух голови викликав мігрень, тому Ольга вирішила присвятити день собі.
— Давай сьогодні підемо у ресторан, — запропонував чоловік, і вона охоче погодилася.
Другий шлюб був зовсім іншим — з Іваном Ольга почувалася, як за кам’яною стіною. Він дарував їй тепло, і вона намагалася не засмучувати його.
— Чудова ідея! — усміхнулася вона.
Настрій потроху покращувався, але, виходячи з дому, Ольга помітила біля сусіднього під’їзду знайому чоловічу постать. Завмерла, почуваючи, як калатало серце.
— Оленько, ну що ти? — почувся з машини голос Івана.
— Мамо, сідай! На що ти там дивишся?
Вона повільно сідала на пасажирське місце, не відводячи погляду від незнайомця. Автомобіль рушив, але в душі залишився важкий камінь.
У ресторані Ольга не змогла розслабитися. Коли Іван вийшов, її відволік голосок Софії:
— Мамо, біля дому я знову бачила того доброго чоловіка.
Ольга ледве стримала зойк. Тепер вона була впевнена — той, хто викреслив її зі свого життя понад десять років тому, повернувся.
— Ти бачила його ввечері? — автоматично запитала вона, і донька кивнула.
— Так, коли ми їхали сюди. Він стояв біля сусіднього під’їзду і дивився на нас.
Після вечері, яка далася їй з великим трудом, Ольга з полегшенням вийшла. Іван взяв її за руку:
— Що трапилося, Олю? Ти не своя.
Вона хотіла мовчати, але не змогла.
— Ване, Андрій повернувся.
Чоловік зупинився, випустив її руку:
— Андрій? Він тобі дзвонив?
— Мамо, а хто такий Андрій? — втрутилася Софія.
— Це мій… знайомий, — ухилилася Ольга, потім глянула на чоловіка, — Він не дзвонив. Вчора й сьогодні я бачила його біля дому. Це точно він.
Іван мовчав. У машині, повертаючись додому, Ольга зрозуміла — зустріч відбудеться. Він стояв на подвір’ї, пильно вдивляючись у машини, а потім побачив її.
— Ти права, — тихо сказав Іван, — Схоже, це він. Знайшов тебе.
— Дозволиш мені поговорити? — тремтячи, запитала Ольга.
— Олю, — він торкнувся її руки, — це твій син. Я не можу заборонити.
ВонаОльга підійшла до Андрія, і, дивлячись у його холодні очі, зрозуміла, що в її серці більше немає місця ні для болю, ні для провини — лише спокійне прийняття того, що минуло не повернути.
