Все через тебе…
Спека липкого липня була нестерпною. Повітря важке, насичене вологою й пилом. Марія важко дихала, роздуваючи ніздрі. Серце від напруги стукало у грудях, немов просило спокою та прохолоди.
У свекрухи в суботу були іменини, вони з чоловіком поїдуть на дачу. Марія дуже сумувала за сином, але на дачі йому значно краще, ніж у місті. Уявила, як сидітиме в тіні розлогих яблунь, питиме кришталеву воду з джерела, дихатиме чистим повітрям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека ніби насміхалася й не збиралася відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Ось вам — і не скаржтеся.
Автобуси в годину пік забиті липкими від поту людьми, а тісний простір над головами нагадує не розірвану бомбу — достатньо іскри, щоб напруга вибухнула. Пішки йти теж спекотно, але можна заходити по магазинах та охолоджуватися під кондиціонерами, набираючись сил для наступного вириву додому.
Попереду з’явилася будівля торгового центру, і Марія прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодний повітря. Нарешті вона увійшла, вдихнула повними легенями прохолоду. Серце подякувало рівнішим пульсом.
Марія повільно йшла між крамницями, іноді затримуючись, щоб підібрати подарунок для свекрухи. Та, звісно, щоразу казала, що в неї все є, не треба витрачатися на дари, головне — увага. Але Марія бачила задоволений блиск у її очах, коли дарувала щось незвичайне.
Не знайшовши нічого підходящого, вона рушила до виходу. На шляху трапився невеликий відкритий кіоск, де продавали всяку всячину — від ручок і шпильок до золотих прикрас. Марія зупинилася, щоб ще трохи продовжити насолоду холодом перед виходом на розпечену сонцем вулицю. Погляд ковтанув вітрину з біжутерією й спинився на дивній вазі з довгою вузькою шийкою, ніби вплетеною кольоровою мозаїкою. Вона нічого подібного раніше не бачила.
«Покажіть», — попросила Марія юну продавщицю.
Ваза виявилася досить важкою, виготовленою з металу. По поверхні йшов товстий металевий шнур, що розділяв її на асиметричні клітини, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Виникало враження старовини. Серед яскравої дрібноти ваза виглядала чужорідно, дорого й ефектно.
«Скілька коштує?» — спитала Марія.
Від названої ціни очі її розкрилися.
«Ручна робота. Такі більше ніде не знайдете», — з гордістю сказала дівчина.
«Це частина якоїсь колекції? Звідки вона?»
«Робить один чоловік з інвалідністю. Речі гарні, але купують рідко — занадто дорого.»
«Я візьму», — піддавшись раптовому пориву, сказала Марія.
Вона подумала, що в ній чудово виглядатиме троянда на довгому стеблі. Вона прикрасить будь-який інтер’єр. Свекруха точно оцінить — вона любить усе незвичайне.
«Чи можна її гарно запакувати?» — попросила Марія.
«Спробую щось підібрати», — сказала дівчина й почала ритися під прилавком.
Чекаючи на подарункову упаковку, Марія розглядала дрібнички у вітрині. До кіоску підійшла жінка з виснаженим блідим обличчям — що не дивно в таку спеку.
«Привіт, Наталко. Бачу, вазу вкрай купили?»
«Так». — Дівчина випросталася й кинула погляд на Марію. Жінка не помітила цього або не хотіла помічати. «Гроші переведу, як звільнюся», — сказала вона.
«Добре, тоді завтра принесу ще щось», — жінка попрощалася й пішла.
Марія не могла згадати, звідки знає її — не просто бачила, а саме знала. Дивилася вслід. Щось трипляло пам’ять. Надя… Це ж Надя!
«Так влаштує?» — спитала продавщиця, поклавши перед Марією гарний пакет із пишним червоним бантом. — «Доплатити треба двісті гривень.»
Марія доторкнулася карткою до терміналу, взяла подарунок і, не чекаючи чеку, кинулася наздоганяти ту жінку.
Надя йшла повільно, не дивлячись по сторонах, схиливши голову, ніби вирішувала в умі складну задачу.
«Надю!» — гукнула їй Марія.
Жінка зупинилася й обернулася. Хвилину вони дивилися одна на одну.
«Ти мене не впізнала? Я Марія.»
«Чому ж, впізнала», — без радості відповіла Надя. — «Ти майже не змінилася, на відміну від мене», — усміхнулася вона. — «Ти вазу купила?» — Надя кивнула на пакет у руках Марії.
«Так. Дуже гарна. У свекрухи в суботу іменини, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що робить чоловік з інвалідністю.»
«Мій чоловік», — відповіла Надя.
Вони йшли коридором. Марія підлаштовувалася під повільний крок Наді.
«Я думала, це старовинна річ. Твій чоловік — художник?» — зацікавилася Марія.
«І художник теж. Тільки не кажи, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Втім, ти завжди була не від світу сього. Це Юрко робить.»
«Юрко? Але дівчина сказала, що робить інвалід.»
«Він і є інвалід. Після аварії не хМарія глибоко зітхнула, розуміючи, що життя іноді приховує найбільші іронії в найпростіших зустрічах.
