А ти мої кришталики не чіпай! заверещала колишня подруга, натягуючи вишневу хустку ще вище на лоб. Ти своїми очима порадуйся! Думаєш, я не бачу, на кого ти дивишся?
Та це ти вже й заздрити почала? здивувалась Соломія Олександрівна, захекавшись від сміху. На кого ж ти замість губ націлилась? Я ж знаю, що подарую тобі на Різдво машинку для закочування губ!
А ну, лиши собі, може, й згодиться! не залишилася в боргу Люба. А може твоя паща вже жодній машині не піддається? Думаєш, я не помічаю?
Баба Соломія стягнула ноги з прохолодної ліжка й подибала до свого старенького іконостасу під віконцем читати ранішню молитву.
Сказати, що вона була глибоко віруюча ні, та вірила, що щось у тій неозорій вишині таки є. Комусь же ж усе підкоряється! Та хто це питання залишалося без відповіді.
Тій всесильній силі люди у селі давали різні назви: і світло, і лелека, і Боженько дідусь із срібною бородою, що сидить на пухнатій хмарці й думає за всіх нас.
Та й вік Соломії вже давно перейшов полотно в шістдесяти й стрімко летів до сімдесяти.
А у такому віці з Господом сваритися не варто раптом справді є? Бо якщо немає віруючі нічого не втратять, а якщо є невіруючі програють усе.
Наприкінці ранкового правила Соломія додала кілька щирих слів від себе: так годиться. Ритуал завершено душа легка. Можна починати новий день.
У Соломії Олександрівни було дві чималих напасті. І ні, не дурні й дороги, як колись казали, це банальщина! Це була сусідка Люба та її, Соломії, внуки.
З внуками все ясно: молодь ні до чого не охоча. Але там принаймні були батьки хай самі розбираються з плодами кохання!
А от із Любою все набагато химерніше: почала вона Соломії жити на нервах, аж хоч вовком вий.
Це лише в кіно баталії між народними артистками виглядають кумедно й мило.
У реальному житті все зовсім не так: коли причепиться людина хоч стій, хоч падай.
Було в баби Соломії ще один приятель, прозивали його Остапчиком-Бабайчиком. Повне імя Остап Миколайович Бабайчук: ото ж бо й казка!
Погадай, звідки в Остапа кличка така: у молоді літа любив сяйнути на мотоциклі. Сам лагідно називав свого дрантя «бабайчиком».
Тож усе було суцільною логікою. Потім залишилось «Бабайчик» і так пристало, що й забути важко село!
Колись вони дружили родинами: Бабайчик із дружиною Катериною та Соломія з покійним чоловіком. Друзі ж залишилися, а їхні другі половинки давно спочивають на цвинтарі за селом.
Залишилася дружба по інерції: школи ж разом кінчали, друг був надійний.
У школі трималися утрьох: вона, Остап і Люба. Щира дружба, жодних залицянь. А ходили втрьох що чашка з двома вушками. Є такі в крамницях щоб не випустити, бо мало що…
Минали роки, дружба змінилась. Точніше, спершу стала неприязню від Люби, а згодом і відвертою ворожнечею.
В усьому, здавалося, підмінив хтось Любку, як у мультиках: ось малювалася гарна подруга, а потім наче не вона.
Підмінили. Після смерті чоловіка почалося доти усе було нічогенько.
З роками людина змінюється: скупий стає скнарою, балакучий пліткарем, а заздрісний заздрить до крихти.
Мабуть, і з Любою те саме, ще й на тлі Соломії.
А заздрити було чому.
По-перше, Соломія, попри літній вік, залишалася гострою обличчя свіже, стан тонкий. Люба ж суцільний кулястик: куди талію поділа, пані?
По-друге, старий товариш-однокласник частіше приділяв увагу Соломії: жартували з Остапом собі під носа, навіть лоба сиві торкались.
З Любою коротке «та й годі».
До Соломії Остап заскакував частіше, Любі його ще кликай
Еге ж, може, й дотепів у неї менше, ніж у кмітливої Соломії. Остап завжди любив пошуткувати, а з любовю до сміху у Люби кепсько.
Колись у селі казали: «балакунка», і Любка якраз такою стала. Тягне і тягне: «Туалет твій смердить!»
Від твого клозету несе, огризнулась Люба.
Он воно як! Він же тут стоїть сто років сьогодні лише помітила? Тамарка не залишилася в боргу: Ага! Кришталики собі на халяву вставила за страхівкою! А безплатного доброго не дадуть!»
А ти мої кришталики не чіпай! знову захвилювала Люба. Свої очі бережи! Думаєш, я сліпа?»
То це ти ревнуєш тепер? сміялась Соломія. Оце ревнувати так ревнувати! На Новий рік подарую дива закочувальну машинку для губ!
Остав, може, своїм спробуєш! сварливо фиркала Люба. А, може, твої губи вже й не піддаються закочуванню? Думаєш, не помічаю?»
Бачить вона, ще й як бачить… Таке було вже не раз, не двічі. Соломіїної скарги Остап порадив засипати туалет землею, а новий облаштувати в хаті.
Син із донькою допомогли зробити матері внутрішній туалет, а стару вигрібну яму засипав сам Остап. От тепер, Люба, вибирай: або нюхай свіже повітря, або вигадуй щось нове!
Не вспіли посміятися, як нова біда: внуки Соломії нібито полузали грушу, що росла біля межі й гіллям захоплювала і Любину ділянку.
Їм здалося, що то наша! намагалась виправдати малечу Соломія. Хоча, по правді, грушу, наче, ніхто й не чіпав все висить, як висіло! Он, твої кури мої грядки розривають і нічого, мовчу!
Кури дурне створіння! Бройлер чи несушка однаково! гукнула Люба. А внуків, бабусю, виховувати треба, не сміятись з кавалерами!
По колу і знов Петро внуки отримали наганяй. Груші відцвіли Люба відпочиває
Та, їй же ж! Виявилося: хтось поламав гілки на тому ж дереві!
Покажи, де! просила Соломія: а тих зламаних гілок, як був, так і нема.
Ось тут! тицяла сучкуватим пальцем Люба, а руки у Соломії виструнчені, гнучкі справжній селянський імідж!
Остап запропонував відрізати гілки, що на ділянці Соломії виросли: на своїй землі як хочеш.
Та ж буде верещати! бідкалась Соломія.
Побачимо, чи насмілиться! підморгнув Остап.
І дійсно: Люба бачила й Остапа, й пилку, але змовчала.
Проблему з грушею розрулили, але прийшла черга Соломії ганити курей сусідки: ті справді потрошили грядки.
Цього року Люба завела якусь нову породу розуму в них ще менше, ніж торік. Копають і гребуть, не розбираючи меж.
На прохання втримати кур на своїй території Люба лише підсміювалася крізь зуби.
Назрів експеримент: піймати парочку й влаштувати смаженого гомону. Але Соломія, душа добра, до такого не вдалася.
Тоді Остап запропонував хитрий план з інтернету: вночі порозкладати на грядках яйця, а вранці демонстративно їх зібрати мовляв, це все кури.
І допомогло! Люба остовпіла, побачивши, як Соломія збирає опівдні повну миску яєць із своїх грядок.
Відтоді кури Любині більше у гості не ходили.
Може, нарешті й помиритися? Любо, чого нам ворогувати?
Куди там! Тепер Любі завадила димка та запах їжі, що доносилася з літньої кухні Соломії.
Ще вчора не пахло, а вже сьогодні сморід! Я, мовляв, вегетаріанка! Та й узагалі у Верховній Раді закон про мангали скоро приймуть!
Де ж ти мангал бачиш, намагалася достукатися до глузду Соломія. І окуляри час від часу мий!
Витримала Соломія все, але терпець увірвався: «Зовсім вона вже завелася…»
Може, її на досліди здати? кволо пожартувала Соломія за чаєм разом із Остапом. Вона ж мене живцем зїсть!
Біда вже підкосила Соломію, обличчя осунулося: щоденні гризоти важко нести.
Та подавиться! І не дам! втішив Остап. У мене краща ідея!
Через кілька днів, одного ясного ранку, Соломія почула веселу пісню: Соломіє, виходь з хати!
Під дверима стояв Остап, сяючи, як сонце, на відремонтованому старенькому мотоциклі.
Знаєш, чого я був сумний? почав Остап Миколайович, Мотоцикл зламаний був!
Поїдемо, красуне, кататися, запрошував він. Згадаймо, як у молодості!
Соломія стрибнула на сидіння! Бо вікової межі в Україні тепер не існує всі ми молоді душою!
І помчала за Остапом у нове життя, і незабаром стала Соломією Бабайчук дружиною самого Бабайчика.
Все стало на свої місця. А Люба лишилася ворожою, одинокою, неповороткою. Хіба не цього вона й заздрила найбільше?
Більше сваритися нема з ким негатив гірко оселився у серці. І виливати його вже нікуди
Тримайся, Соломіє, і не виходь з хати! Та ще трохи такого життя, й на пісню стане Хіба це не село?
Дарма з тим туалетом стільки мороки булоІ тільки вечорами, коли над селом стиха збиралися тіні, Соломія виходила на ґанок і вдихала повітря, напоєне спогадами та літніми ароматами і сміялася так дзвінко, що навіть гречане поле відгукувалося луною. А в її серці бриніли срібні кришталики радості: не за минуле, не за втрати а за незламну спрагу до життя, за те, що осталася молодою душею й уміла сміятися навіть крізь сльози.
Одного разу, коли Остап уже готував мотоцикл до нового рейду, Соломія глянула через плетений тин а там Люба стояла, мовчки й несміливо, дивилася, як колишні друзі ділилися щастям. У погляді її вже не було злості, лише зморена туга.
Соломія посміхнулася і винесла з хати тарілку малинових вареників, поклала на тин: На, Любо, пригостися, може, життя солодшим стане.
Люба спершу пишно відвернулася, але згодом таки підійшла й несміливо взяла вареник, а за ним ще один.
Так і стояли втрьох Соломія, Остап і Люба, мов на шкільному подвірї, смакуючи вареники та сміючись крізь зморшки: бо ні сварки, ні роки не вирок, якщо поруч є той, із ким можна поділити і радість, і малиновий смак літа.
І зрозуміла Соломія: у кожного села, як і в кожної долі, свої клопоти та радості, але все життя це історія, яка завжди може повернутися до світла. Особливо, якщо не забувати частувати навіть тих, із ким колись перейшли на суперечки.
А десь у небі сивий дідусь на хмарці лише хитро усміхався, зважуючи на терезах одну добру справу та ще одну бо так і творяться нові дива під старими вишнями.
І від того дня, кажуть у селі, сміх на ґанку Соломії Олександрівни був ще дзвінкіший, а баба Люба наче помолодшала. Село живає, коли хоча б хтось навчиться прощати та частувати сусідку варениками навіть, якщо та за все життя не подарувала жодної посмішки.
Ось так і живе село: з вечорами, що пахнуть полином, зі спогадами, що світяться в очах, і з вірою, що кожен день це ще одна можливість усе виправити й посміхнутися у відповідь.
