Якось я став учасником авантюри. Зазвичай, я поводжуся тихо. Не люблю притягувати погляди. Для мене підійде тихе життя, без пригод, де розпланована кожна хвилинка. Я — зануда, якщо говорити одним словом. Один єдиний раз втрапив в авантюру. І знаєте що? Вона закінчилася хепі-ендом.
Я живу на другому поверсі. Перший мені не підходить, бо можуть залізти грабіжники, а третій — занадто високо розташований, доведеться воду довго нести. Отже, я живу на другому поверсі. Зверху маю чудових сусідів. Молода пара, двадцяти п’яти років, без дітей. Я, самотній одинак, боявся не знайти з ними спільної мови. Знаєте, іноді корисно товаришувати з сусідами. Часом, мені знадобиться сіль чи цукор. Зможу позичити.
На мій великий подив, я швидко знайшов спільну мову з Андрієм. З його дружиною — Валентиною, — спілкувалися рідко. Вона сором’язлива жінка. Скажемо один одному «Привіт» чи «Гарного дня» і на цьому все спілкування закінчується.
Почав Андрій приходити до мене в гості. Ми разом відпочивали за переглядом боєвиків та пляшечкою пінного. Насправді, таке дозвілля не для мене, але я взагалі не мав друзів, тому погоджувався на компанію Андрія. Він розповідав веселі історії та багато жартував. Я слухав та сміявся.
Ідилія тривала не довго. Я б ніколи не подумав, що в Андрія якісь проблеми з Валентиною. Почув якусь нісенітницю від бабусь. Не надійне джерело інформації, як на мене. Я не мав права запитувати в Андрія про його особисте життя. Обговорювати чуже ліжко не в моїй компетенції. Так думав я, а Андрій не думав.
За черговим фільмом сусід заговорив відверто. Він хоче дітей. Не від мене, звісно ж. Добре, добре, не смішний жарт! Але, будь ласка, слухайте далі. Валентина ніяк не може завагітніти. Обстеження робили, дороге лікування проходили, а дітей немає. Вони довго не знали, в чому ж проблема? А сьогодні дізналися. Вони не сумісні. Таке іноді трапляється, коли жінка і чоловік здорові, але не підходять один одному. Насправді, цих тонкощей так багато! Скільки всього має співпасти. Народити дитину — справжнє чудо!
Андрій довго не думав. Розлучився з Валентиною. Вона важко сприйняла цю новину. Я більше не бачив посмішки на обличчі цієї жінки. Вона зникла безслідно. Я ходив з таким самим обличчям. Хотів втішити Валентину, але не знав як. Довго думав, а потім… запропонував сходити в дитячий будинок!
Було так:
— Привіт, Валентино! — Я посміхався широко-широко.
— І тобі привіт. — Сказала, ніби вимучила з себе.
— Я хотів сказати… Знаєш… Ти погано виглядаєш останнім часом. Тобто! Ні, ні, ні! Не в тому сенсі! Ти гарна жінка! Я взагалі не про те!
Валентина перебила мене. Велике їй «дякую». Я б далі молов нісенітницю.
— Олеже, що тобі потрібно? Солі дати? Чи перцю позичити?
— Ходімо в дитячий будинок…
Брови Валентини полізли догори від подиву.
— Навіщо?
— Хочу взяти дитину! — Я плів хоч щось, аби не виставити себе ще більшим дурнем.
— А я тобі там навіщо? — Валентина пильно дивилася мені в очі.
— Потрібна думка жінки. — Твердо сказав я.
Я досі не знаю, чому вона погодилась? Ми пішли в дитячий будинок. Знаєте що… точніше, кого ми так знайшли? Ліду. Чудова дівчинка! В свої шість, читала, писала, гарно малювала і вимовляла всі літери. Справжній скарб!
На цьому етапі авантюри, я зрозумів, що не мав брати дитину. В мене немає жінки, сім’ї та навичок виховання живих істот. Що ж робити? Валентина ходила щаслива. Вона раділа кожному візиту до Ліли. Я довго ходив у роздумах. Дещо, все таки, придумав. Звісно ж, діалог з Валентиною не міг пройти легко.
— Виходь за мене! — Сказав я, стоячи на одному коліні.
— Навіщо? — Склалось враження, ніби Валентина знає тільки це слово.
— Я не зможу забрати дівчинку без жінки.
— Ех… А раніше подумати про це не міг? — Валентина сама витягла обручку з коробочки і вдягла собі на пальця. — Згодна! Ходімо, розумнику мій.
Так ми побралися. Удочирили Ліду та стали жити наче сім’я. Валентина переїхала до мене, щоб допомагати виховувати Ліду. Я давно мав почуття до своєї «дружини». Біда в тому, що моєю вона була по закону, але не перед Небесами. Я хотів розтопити її серце. Дякую долі за те, що вона завжди мені, — дурню, — допомагала.
Валентина сама стала поводитися так, ніби ми справжня сім’я. Йшов час. Ми жили втрьох. Я не розумів, авантюра продовжується чи ні? Сам заварив цю кашу інтриг, а сміливості висьорбати її — не мав.
— Коханий, — якось сказала Валентина. Я впустив виделку і закляк. — Подай, будь ласочка, варення.
Вона розмовляла буденним голосом. Склалося враження, ніби ми нормальна пара, яка познайомилася при звичайних умовах.
Варення передав. Завдяки тій баночці зрозумів, авантюра завершилася. Один раз в житті втнув щось подібне! Який результат? Я маю дружину і дитину. Життя таке цікаве. Хто знає, як би я жив, якщо б не вигадав всю ту нісенітницю про дитячий будинок? Думаю, колись, ми поговоримо з Валею про все. Зараз цей час не настав. Як то кажуть, не були лихо, поки воно тихо. Живемо добре? Добре. Нехай так далі буде.
