Де моя донька? голос Оксани тремтів, вона не могла зрозуміти, чи це від холоду, чи від страху.
Вона залишила Даринку на святі у дитячій кімнаті торгового комплексу. Маму іменинниці знала лише поверхово, але з легким серцем залишила доньку не вперше довіряє Даринку дитячим святам, так заведено у Львові. Проте сьогодні Оксана трохи запізнилась: автобус з Сихова чомусь не йшов довго, торгівельний центр на околиці, тож власної машини Оксана не має завжди усе громадським транспортом. Відвезла доньку сама, повернулася, бо мала учнів на репетиторстві, а відмовити не могла гроші потрібні, все йде на оренду квартири. Після уроків поспішила назад і таки втратила близько пятнадцяти хвилин, бігла по слизькій стоянці, дихання зупинялося, нога ледь не підвернулася.
Тепер Оксана дивилася на круглооку світловолосу господиню вечірки, яка здивовано перепитувала:
Та її забрав батько.
Але ж у Даринки батька ніколи не було. Тобто, біологічний був але він ніколи навіть не бачив дитину.
З Юрієм Оксана познайомилася випадково: гуляли з подругою біля Левандівського озера, подруга підвернула ногу, хлопці допомогли, як у романах. Прибрехали, що навчаються в ЛНУ Франка, і що тато однієї військовий генерал, другої професор. Нащо ті історії тільки молоді і несвідомі були. А потім, коли Оксана завагітніла, Юрій, дізнавшись, що вона вчиться у педагогічному коледжі, а її батько водій маршрутки, кинув кілька тисяч гривень «на аборт» і зник.
Аборт Оксана не зробила, жодного разу про це не шкодувала. Даринка її друг, завжди розумна понад вік, надійна. Разом готували борщ чи запіканку з сиром, пили чай із галетами, намазаними вершковим маслом. Грошей було обмаль, усе йшло на «комуналку», але ні Оксана, ні Даринка не нарікали.
Як ви могли віддати доньку незнайомцю?!
Очі Оксани наповнювалися слізьми, голос тремтів.
Та як незнайомцю? здивовано відповіла жінка з круглими очима. Він же батько!
Оксана могла би пояснити, що Даринкиного тата вона і донька ніколи не бачили, але це б нічого не змінило. Треба до охорони, просити відео з камер
Коли це було?
Та хвилин з десять тому
Оксана розвернулася і побігла. Скільки разів просила Даринку ніколи не йди з чужими! Вона, трясучись з переляку, кричить:
Даринка! Дари-и-нко!
У шумному фуд-корті її майже не почули, але кілька людей озирнулися. Перехопила повітря, не знає, куди бігти може, дівчинка ще тут, може…
Мамо!
Впізнала одразу. Її донька, яснолиця, у розстібнутій куртці, обличчя вимазане морозивом, летить назустріч. Оксана притиснула дитину до себе, наче боялася, що втратить. Подивилася на чоловіка при ній: охайний, коротка стрижка, безглуздий светр із сніговиком, морозиво у руках. Він, відчувши її страх, почав поспіхом виправдовуватись:
Вибачте! Я повинен був чекати на вас, але так хотів осадити цих малих задирак. Вони почали ображати Даринку: мовляв, у тебе тата нема, він тебе ніколи не забере, бо ти негарна. То я щоб захистити сказав: доню, поки мамі не підвезуть автобус, ходімо, морозива куплю. Пробачте, не хотів вас налякати…
Оксана здригнулася. Чи могли справді Даринку дражнити? Глянула у доньчині очі, а Даринка тільки підняла голову і гмикнула носом:
Мені байдуже! У мене тепер теж є тато!
Чоловік розгублено розвів руками, а Оксана так і не могла знайти слів.
Ходімо, нарешті прошепотіла. Запізнемося на автобус.
Почекайте! чоловік крокнув, помахав рукою невпевнено. Може, підвезу? Мене Богдан звати, я нормальний! Ось моя мама сидить, може підтвердити!
Він показав на жінку з бузковими кучерями, за столиком, уся в книзі.
Підемо, вона дасть мені найкращі рекомендації!
Оксана ледве стрималася від гострого слова, усе ще хотіла дати цьому чоловікові добрячого «щигля». Але Даринка тягнула її за рукав:
Мамо Нехай всі бачать, що тато нас забирає!
Біля дитячої кімнати стояли іменинниця з мамою та ще одна дівчинка невідомого імені. Очі доньки повні надії. Йти слизькою дорогою у такому стані буде важко, Оксана зважилась:
Добре.
Чудово! радо підхопив Богдан. Лише попереджу свою маму!
«Мамин синок», гірко подумала Оксана, якраз у ту мить жінка з бузковим волоссям змахнула їй у відповідь.
Дорогою вона старалася не дивитися на Богдана, але не могла не помітити як уважно він говорить із Даринкою. Дівчинка щебетала як соловей, і Оксана не памятає, щоб донька була такою щасливою. Перед підїздом Даринка замовкла.
Ми більше не зустрінемось? прошепотіла вона Богданові, дивлячись на маму.
Оксана впіймала його погляд він просить дозволу. Хотіла вже сказати ні, доню, це непристойно, але розгубленість у очах Даринки зупинила її. Мовчки кивнула.
Я б міг запросити тебе на вихідних у кіно, на мультик. Ти була у кіно?
Справді? Ні, не була! Мамо, я піду з татом у кіно?
Оксана зніяковіла, і сама заходилася говіркою:
Так, Даринко, я дозволю, але з двома умовами. Перша не називай сторонню людину татом, це неввічливо, кажи «дядько Богдан». І друга на мультик я йду разом із вами. Бо памятаєш не можна ні з ким ходити, навіть якщо він здається добрим!
Я їй теж так сказав, вставив Богдан.
То можна?
Кажу ж так.
Ура!
Розумом Оксана розуміла, що дурниці це все, але серце не дозволяло припинити. У світі у неї була лише Даринка. Якби було з ким порадитись хоча б із мамою. Та мами памятає мало загинула, коли Оксані було пять, і стільки ж зараз Даринці. Колись хлопчик упав у ополонку, всі боялися, мама Оксани вирішила рятувати. Хлопчика витягла, а от сама Захворіла на легені, а діабет і старі недуги не дали одужати.
І у Даринки той діабет Оксана себе картала за генетику.
До наступних вихідних думала, переживала, але все пішло інакше у кіно Богдан прийшов із мамою.
Щоб не думали, що я якийсь дивний, сміявся, хай мама мене «проекламує».
Та він і є трохи дивний, сказала його мама з такою лагідною усмішкою, що видно сина обожнює.
Поки Богдан з Даринкою вибирали попкорн, вона й справді «прорекламувала» сина:
Можна на «ти»? Я ж не чужа… Так ось, Богдан теж без батька ріс, чотири рази я була заміжня. Останній чоловік ідеал, він би став справжнім татом, але серце «зламалось» помер до того, як Богдан з’явився. Інші чоловіки допомагали, але тато є тато. Так ось, у нього теж були проблеми у школі, його дражнили, що тата нема. Звідси уся доброта до Даринки. Мені здається, він тебе теж вподобав…
Оксана почервоніла. Це зайве вона не хотіла нічого починати, але Даринку жаль
Після фільму Оксана простягла гроші за квитки, Богдан не взяв:
Якщо я запрошую дівчин у кіно, я плачу сам!
Це Оксана сприйняла неоднозначно звикла бути самостійною.
Перед будинком Даринка радісно спитала:
Тату, а куди ми підемо наступного разу?
Даринко! втрутилась Оксана.
Доня весело прикрила ротик рукою.
Можемо розглянути Зоологічний музей, Богдан не звернув уваги на оговорки. Як тобі?
Клас! Мамо, підемо?
Йдіть без мене, сухо сказала Оксана. І запросіть пані Олену Петрівну (маму Богдана), вона ж метеликів обожнює.
Вона першою вийшла і краєм вуха почула, як Богдан каже Даринці:
Коли мама не чує, можеш називати мене татом.
Так у Даринки зявився недільний тато. Іноді Оксана ходила з ними, іноді відпускала доньку, якщо була Олена Петрівна вона вважала Богдана чужим, хоч і чарівні розповіді Даринки із зустрічей завжди її зачаровували. Оксана й собі мимоволі переймала ці емоції, але відганяла: такого не буває, щоб раптом ось так і зявився рицар на білому коні, ще й мати його нахвалює. Чи не підступ у цьому всьому?
Проте поступово серце Оксани тануло. Богдан був дуже делікатний залишав шоколадку на поличці, питав її думки про кожну зустріч із Даринкою, намагався зловити її погляд в автівці. Найбільше Оксані подобалась Олена Петрівна дивовижно цікава співрозмовниця! Якби Богдан не був її сином, радилась би саме з нею.
Одного разу Богдан зателефонував знову щодо кіно. Даринка одразу підбігла чи це Богдан? Щаслива, сідає поруч.
Звісно, Даринка буде рада…
Почекайте, я не лише Даринку запрошую, а вас теж. Щоб разом. Вдвох…
І тут у телефоні почувся голос Олени Петрівни:
Нарешті!
Мамо, перестань підслуховувати! Оксано, вибачте…
Даринка шепнула:
Він тебе запрошує?
Оксана сміялась:
У мене тут теж «вуха»… Богдане, я…
Прошу, не відмовляй! Один шанс, обіцяю бути лицарем…
Про очі, Богданчику, скажи про очі, не вгамовувалась Олена Петрівна. Те, що казав мені раніше: у неї очі її мами…
Як мороз по тілу. Оксана нічого не розуміла до чого тут її мама?
Богдан щось сказав матері й повернувся до розмови:
Оксана, я зараз приїду, усе поясню. Можна?
Пояснення справді потрібні Оксана ходила від вікна до стіни, поки він не приїхав, а Даринка тим часом малювала.
Я повинен був сказати одразу Але ти мені так подобаєшся, не хотів, щоб думала, що це лише через маму. Твою маму. Я боявся, що зненавидиш мене. Вона загинула через мене
Говорив нерозбірливо, дивився з проханням, тіло Оксани тремтіло наче знову пережила той день, коли думала: Даринка зникла.
Пробачиш мені?
Оксана вимовила лише:
Мені потрібно подумати.
Мамо, пробач тата
Богдан зробив великі очі нагадуючи про домовленість, і знову подивився на Оксану. Та повторила:
Я маю подумати, розумієш?
Їй хотілося питань, багато, але не могла озвучити ні одне. Проте коли подзвонила Олена Петрівна, все стало зрозуміліше.
Він не знав, що вона загинула я не казала йому. Потім випадково розповіла, і він вас почав шукати. Хоче допомогти А ти йому сподобалася! Він все ще боїться, що ти не зрозумієш. Не звинувачуй він тому й пішов по льоду, доводив хлопцям, що мужній, навіть без батька
Олена Петрівна не тиснула, але дуже захищала сина. А от Даринка додавала:
Мамо, він хороший! Любить тебе! Може стати справжнім татом!
Оксана розуміла. Але це неприйнятно?
Майже місяць вона не мала сили поговорити з Богданом. Не брала слухавку, не відповідала на повідомлення. Чим довше тягнула, тим більше хотіла зателефонувати але вже ніяк не вирішувала.
Даринка розбудила Оксану пізно вночі плакала, скаржилася на живіт. Ще вечір перед цим казала, але Оксана списала на несвіжий йогурт. Тепер Даринка горіла, навіть термометр не потрібен.
Трясучимися руками Оксана набрала номер швидкої, а потім сама не знає, чому Богдану.
Він примчав водночас із швидкою. Сонний, у домашніх спортивках. Поїхав із ними у лікарню, весь час заспокоював, хоча сам ледве стримував сльози.
Перитоніт не найстрашніше, повторював. Все буде добре!
Оксана сама взяла його за руку чи то заспокоїти його, чи то себе. У приймальні було холодно, а вони сиділи так близько, як могли грілися одне одним.
До лікаря він підбіг першим, питав за хід операції. Оксана бідувала думала лише: якщо з Даринкою щось трапиться, вона цього не витримає.
Та все обійшлося. Лікарі зробили свою справу, Даринка боролася, навіть коли все було критично.
Схоже, добрий ангел береже її, сказав лікар. Оксана прошепотіла «дякую тобі, мамо».
Богдан довго дякував лікарю, той порадив їхати додому до дівчинки поки ніяк, а батькам треба перепочити.
Він підвіз Оксану до дому, вона чекала, чи попроситься зайти, але він мовчав. Тоді Оксана сказала:
Вже світанок. Хочете приходьте, я зварю каву.
І зрозуміла, що справді хоче, щоб він залишився. Назавжди.
Даринка відновлювалась напрочуд швидко медсестри дивувалися.
У мене тепер є і мама, і тато! раділа вона.
І лише Оксана з Богданом знали, чому ці слова для них такі важливі.
В житті буває так, що людина, яку шукаєш все життя, приходить несподівано і лишається, якщо дозволиш їй прийти. Для щастя потрібна не ідеальність, а віра у себе, у близьких і у добрі серця поруч.
