Вони прийшли, коли ми спали
Оксана Петрівна прокинулася від звуку, який спочатку не могла розпізнати. Легке скрипіння дощок у коридорі, ніби хтось обережно крадеться по хаті. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поряд мирно сопів чоловік, Микола Іванович навіть не ворухнувся.
— Коль, — прошепотіла вона, торкнувшись його плеча. — Коль, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось ходить по хаті.
Микола Іванович неохоче відкрив одне око, глянув на світяться цифри годинника.
— Оксанко, друга година ночі. Тобі причулося.
— Не причулося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж прислухався. Десь у глибині квартири лунали ледве чутні звуки: скрип, шарудіння, тихе постукування.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв він дружину. — Рись знову носиться вночі.
— Який кіт, Коль? Рись помер три роки тому, ти забув?
Микола Іванович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткішими. Хтось безперечно пересувався їхньою хатою, причому впевнено, ніби добре знав розташування меблів.
— Може, це Даринка прийшла? — припустила Оксана Петрівна. — У неї ж є ключі.
— У такий час? Вона давно спить, у неї завтра робота.
Донька жила окремо, у сусідньому районі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Оксана Петрівна міцно стиснула руку чоловіка.
— Коль, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, намацав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! Раптом вони з ножем?
— Оксанко, які злодії? У нас у під’їзді цілодобово консьєрж, домофон, кодові замки. Та й красти в нас нічого особливого.
Він тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима лунав тихий жіночий голос, що наспівував знайому мелодію.
— Оксанко, — покликав він дружину шепотом. — Іди сюди.
Вона біля нього підійшла до дверей, також прислухалася.
— Це ж… мамина колискова, — прошепотіла Оксана Петрівна, і голос її затремтів. — Та сама, що вона мені співала в дитинстві.
Микола Іванович насупився. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав ту пісеньку без слів, яку вона завжди насвистувала, займаючись хазяйством.
— Не може бути.
— Коль, а може, це привид? — Оксана Петрівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Оксанко, годі нісенітниці. Привидів не буває.
Але й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія звучала все чіткіше, і тепер до неї додалося ще й тихе брязкотіння посуду на кухні.
— Так само, як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона вночі не могла заснути й йшла до кухні? Ставила чайник, діставала чашки…
Микола Іванович пам’ятав. Ганна Степанівна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла прокинутися о третій годині ночі й прибрати або приготувати щось, насвистуючи ту саму мелодію.
— Мені страшно, — зізналася Оксана Петрівна.
— Та годі тобі. Підемо, подивимося, що там.
Він рішуче повернув ручку дверей, визирнув у коридор. Тиша. Тільки з кухні линув слабкий світ, ніби там горіла лампочка над плитою.
Подружжя повільно пішло коридором, міцно тримаючись за руки. Біля дверей кухні Микола Іванович зупинився, заглянув усередину.
Кухня була пуста. На столі стояли дві чашки, поряд лежали ложки, цукорниця. Чайник тихо шумів на плиті, із носика йшла пара.
— Але ж я не ставила чайник вночі, — здивовано промовила Оксана Петрівна. — Точно не ставила.
— І я не ставив.
Вони стояли в дверях, не наважуючись увійти. Чайник закипів, сам вимкнувся. У тиші було чутно лише їхнє прискорене дихання.
— Може, ми стали сомнамбулами? — нерішуче припустив Микола Іванович. — Уві сні встали й усе це приготували?
— Разом? Одночасно? Коль, не сміши.
Оксана Петрівна обережно увійшла на кухню, торкнулася однієї з чашок. Тепла. Щойно хтось тримав її в руках.
— Дивись, — вона показала чоловікові на підвіконня. — Герань зацвіла.
На вікні стояв старий горщик з гераню, яка не цвіла вже більше року. Оксана Петрівна збиралася викинути засохлу рослину, та все не було часу. А тепер на ній розквітали яскраво-рожеві суцвіття, свіжі й пухнасті.
— Мама дуже любила герань, — тихо сказала вона. — Казала, що ця квітка приносить у дім спокій.
— Оксанко, може, нам до лікаря звернутися? — обережно запропонував чоловік. — А то ми з тобою починаємо нісенітницю нести.
— Яку нісенітницю? Ти сам бачиш — чайник, чашки, квіти. Це все не могло з’явитися саме собою.
ВонаВони сиділи, тримаючись за руки, і крізь сльози всміхнулись, бо знали — мамина любов ніколи не покине цей дім.
