Ми її зненавиділи одразу, як тільки вона переступила поріг нашого дому.
Кучерява, висока, худа.
Світрець на ній був нічогенький, але руки не мамині. Пальці коротші й товщі. Вона тримала їх замком. Ноги — тонші за мамині, а ступні довші.
Ми сиділи з братом Богданком — йому сім, мені дев’ять — і кидали в неї блискавки очима.
На довгу Мирославу, а не на якусь там «милу»!
Тато помітив наше зневажливе ставлення й цькнув:
— Поводьтеся пристойно! Невиховані чи що?
— А вона до нас надовго? — капризно спитав Богданко. Йому таке можна було казати — він малий і хлопчик.
— Назавжди, — відповів тато.
У голосі вже почувалося роздратування. Якщо він розлютиться — нам не поздоровиться. Краще його не злити.
За годину Мирослава зібралася йти додому. Взулася. І коли виходила, Богданко встиг підставити їй ногу.
Вона мало не впала на сходах.
Тато схвилювався:
— Що сталося?!
— Та нічого, спіткнулася об взуття, — сказала вона, не дивлячись на Богданка.
— Я приберу! — поспішно пообіцяв він.
І ми зрозуміли… Він її любить.
Виключити її з нашого життя не вийшло, хоч як ми намагалися.
Одного разу, коли Мирослава залишилася з нами без тата, після чергової нашої гидоти вона спокійно промовила:
— Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер на небі й все бачить. Гадаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що ви так робите зі злості. Так ви її пам’ять шануєте?
Ми заніміли.
— Богдане, Оленко, ви ж добрі діти! Невже так треба пам’ятати маму? Людина виявляється вчинками. Я не вірю, що ви завжди такі колючі, як їжаки!
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання бути поганими.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же вона мене хвалила! Погладила по спині.
Так, пальці не мамині… Але все одно було приємно.
Богданко заздрив. Тоже вимиті кружки на полиці розставив. Мирослава і його похвалила. А ввечері ще й татові розповіла, які ми помічники. Він був радий.
Її чужинство ще довго не давало нам розслабитися. Хотілося впустити її в серце, але не виходило.
Не мама — і все!
За рік ми вже забули, як жили без неї. А після одного випадку й зовся закохалися в неї без пам’яті, як наш тато.
…Богданкові в сьомому класі було непросто. Його, тихого й замкненого, чіплявся хлопець — Вітько Ковальчук. Такий самий на зріст, тільки нахабніший.
Він просто обрав Богданка для своїх «ігор».
У Ковальчука була повна сім’я, Вітько відчував захист батька. Той йому прямо казав: «Ти мужик — бий перший, не чекай, поки тебе придавлять». Ось і придумав собі Ковальчук «жертву».
Богданко приходив додому й мовчав. Чекав, що все само розійдеться. Але так не буває. Ображники смілішають, коли їх не зупиняють.
Ковальчук вже відкрито бив брата. Скільки разів проходив повз — стільки й вдаряв у плече.
Я витягла з нього правду, коли побачила синці. Він вважав, що хлопці не повинні завдавати клопоту сестрам, навіть старшим.
Ми не знали, що Мирослава стояла під дверима й чула нашу розмову.
Богданко благав мене не казати татові — інакше буде гірше. Також просив не йти одразу розправлятися з Вітьком. А мені так хотілося! Я готова була вбити за брата!
Тата теж не варто було втягувати — він би зчепився з батьком Ковальчука, а там і до в’язниці недалеко…
Завтра була п’ятниця.
Мирослава під виглядом походу в магазин провела нас до школи й попросила показати Ковальчука.
Я показала. Нехай знає, козел!
А далі було неймовірно.
У Богданка почався урок української мови.
Мирослава вільно заглянула в клас — вся гарненька, з зачіскою й манікюром — і ласкаво попросила Вітька вийти, бо має до нього справу.
Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець спокійно вийшов, подумавши, що вона — нова організаторка. Мабуть, треба було квіти для вшанування героїв.
Мирослава схопила його за комір, відірвала від підлоги й прошипіла:
— Тобі що від мого сина треба?!
— В-в-від якого сина? — він остовпів.
— Від Богдана Шевченка!
— Н-н-нічого…
— Ось і я хочу, щоб нічого! Бо якщо ще раз доторкнешся до мого сина, подивишся на нього погано — я тебе так уламаю, що й батько не збере!
— Тітонько, відпустіть… — запіщав Вітько. — Я більше не буду!
— Геть звідси! — поставила його на місце. — І пробуй розповісти про мене. Я твого батька засаджу за виховання злочинця! Учительці скажеш, що я сусідка, ключ просила! А після уроків вибачишся перед Богданом! Я сама перевірю…
Він шмигнув у клас, поправляючи форму. Пробулькотів щось про сусідку.
…Більше він на Богданка навіть не дивився. Взагалі уникав його! Вибачився того ж дня. Коротко, уривчасто, весь тремтячи — але вибачився.
— Татові не— Татові не кажіть, — попросила нас Мирослава, але ми не втрималися й розповіли все, і він тільки посміхнувся — адже вона стала для нас справжньою мамою.
