Вона повернулася
— Сину…
— Вибачте, але я вам не сину. Не треба так до мене звертатися. Мене звуть Іван.
— Іван… Івасю… Сину!
Марія Степанівна підвела голову й з журбою глянула в обличчя чоловіка, що стояв поруч. У її голосі було стільки надії, благання й розпачу, але Іван мовчав, наче слова Марії Степанівни його не торкалися.
— Я ж просив не називати мене «сину».
— Та я ж твоя мати! Рідна мати!
— Ти надто пізно про це згадала.
Іван дивився на жінку, що сиділа на лавці, і згадував своє дитинство. Спогади були болючими, навіть попри те, що з того дня, коли вони востаннє бачилися, минуло більше тридцяти років. Тридцять років! Майже половина життя, і здавалося, що вони вже ніколи не зустрінуться, не заговорять. Але доля вирішила інакше.
Два дні тому Івану подзвонили з невідомого номера. Спочатку він не хотів брати трубку, думаючи, що це шахраї чи наполегливий рекламник. Але щось підказувало йому, що цей дзвінок не простий.
— Слухаю, — сухо сказав він. — Говоріть.
У трубці почулися шум і сторонні звуки, але раптом пролунав невпевнений жіночий голос:
— Це я, вітаю!
— Хто — я? — не розуміючи, запитав він і почув, як у горлі стиснувся ком.
— Це я, твоя мама.
У очах у Івана потемніло. Спочатку йому кортіло кинути трубку й заблокувати номер, але він пересилив себе.
— У мене немає мами. Ви помилилися номером.
Слова вилітали самі, без утриму. Він вимкнув дзвінок і кілька хвилин дивився на екран телефону, проганяючи спогади, що нахлинули на нього. Він сподівався, що ця розмова більше не повториться, але помилився.
Телефон знову завибрирував у руці. Марія Степанівна була наполегливою — це була точно вона. Вона завжди вміла добиватися свого.
— Я вам усе сказав, — жорстко відповів Іван, хоч усередині в ньому клекотіло. — Більше не дзвоніть.
— Прошу тебе про одну зустріч! Лише одну! Вислухай мене!
— Звідки у вас мій номер? — він звертався до неї на «ви». Для нього вона була чужою. Він давно викреслив її зі свого життя.
— Тітка Надя дала, моя сестра.
Іван аж скривився. Надія Михайлівна ніколи б не віддала номер племінника, але, мабуть, Марія зуміла її вмовити.
— Я не хочу з вами бачитися. Навіщо вам це?
— Для мене це важливо! Лише одна зустріч, сину!
Іван погодився. Краще було витратити півгодини, ніж потім терпіти її наполегливість.
Марія Степанівна зникла з життя сина, коли йому було дев’ять. Він чекав її місяцями, сидів біля вікна, плакав. Тітка лаяла його, але він вірив, що мати повернеться.
— Вона повернеться! Вона ж мене любить!
— Іванчику, твоя мати не любить нікого, крім себе. Колись ти це зрозумієш.
Тоді він ненавидів тітку, але згодом був їй вдячний. Вона замінила йому матір.
Марія була вродливою та впевненою в собі. Вона вміла поводитися з чоловіками, і одним із її «обраних» став батько Івана.
Тарас Іванович був одружений, мав дітей і посаду. Але це не зупинило Марію. Він був старший за неї на тридцять років, але оточив її турботою й грошима. Вона нарешті змогла жити окремо.
— На чужому горі щастя не побудуєш, — попереджала її Надія.
— Ти багато розумієш у житті! — відмахнулася Марія.
Щоб прив’язати Тараса до себе, вона завагітніла від нього і погрожувала зробити аборт, якщо він не розлучиться з дружиною. Він готувався до розмови, але раптом помер від серцевого нападу.
Марія залишилася ні з чим. Перервати вагітність було вже пізно.
— Ненавиджу його! — кричала вона, і Надія не знала, кого саме — покійного Тараса чи майбутнього сина.
Іван ріс нелюбим. Він був для матері перешкодою. Вона ігнорувала його, а коли з’явився новий чоловік — Володимир, то життя стало ще гіршим. Той бив Івана, змушував тренуватися, хоча хлопець ненавидів карате.
Коли Марія дізналася про зраду Володимира, вона прокляла його. Але потім зустріла іноземця, який запросив її за кордон — без сина.
— Народиш мені свого, — сказав він, і вона погодилася.
Вона швидко зібрала речі, привезла Івана до сестри й обіцяла забрати його за місяць-другий.
Але вона не повернулася. Через п’ять років Марія Степанівна приїхала до Києва з чужої країни, вийшла заміж за багатія і жила собі далі. Син її не цікавив.
Він виріс, одружився, народив доньок. Про матір він їм не розповідав — казав, що бабусі в них немає.
І ось через тридцять років вона з’явилася знову.
— Чого ти хочеш? — прямо запитав він.
— Мені потрібна допомога, сину, — прошепотіла вона. — Я хвора.
Іван холодно дивився на неї. Від колишньої краси не залишилося й сліду.
— Мені шкода, але я не лікар.
— Ти став жорстокимІван повернувся й пішов, усвідомлюючи, що деякі вчинки не мають прощення, а справжня родина — це ті, хто був поруч, коли він був самотнім.
