Колись була в нас у конторі одна Вероніка Супруненко — жорстка, як осінній вітер. Всі знали: якщо Вероніка щось скаже, то буде правда, хоч би ти того хотів чи ні.
Ось приміром, Мар’яна зранку крутилася біля нового сістемника, кокетувала, справлялася з замовленнями швидше за вітер. А Вероніка й каже: «Ти ж знаєш, що в нього дружина у пологовому?» І все — кінець роману.
Або ж Оксана, що ніяк не могла кинути палити. І пластирі накладала, і цукерки жувала. Та нічого. Принесла якусь дивовижну електронну цигарку, кожні півгодини тікала на перекур. Вероніка лише знизала плечима: «А ти бачила, що там у складі? От і я ні. І ніхто не бачив. Цікаво, чого?»
Усі обходили Вероніку стороною, аби не потрапити під її гострі слова. А їй було байдуже: правда ж не перестає бути правдою. Та хто її, цю правду, взагалі чекав?..
Коли вона поїхала на стажування за кордон, офіс з полегшенням зітхнув. Тепер можна було курити біля під’їзду, фліртувати з клієнтами, влаштовувати шалені п’ятниці і цілуватися у темних куточках. Одностатеві й подружні — усі.
Але Вероніка повернулася через три тижні. Завжди вона була у суворих сукнях, на шпильках, з густим шлейфом парфумів і обов’язково з макіяжем. А тут увійшла у потертих джинсах, у довгому светрі, що був явно завеликий, без жодної пудри на обличчі. Волосся неохайно зібране у пучок. В сонцезахисних окулярах, які не зняла, доки не зникла у кабінеті. І замість парфумів — ледь помійний аромат «Правди».
І що найдивовижніше — нікому не дорікнула. Не сказала секретарці, що та знову не підготувала папери. Не обурилася на сістемника за розмови з дружиною. Навіть не звернула уваги на коробки з документами, де рився юрист.
«Не склала стажування», — висловив думку юрист.
«Захворіла», — припустила секретарка.
«Законопалася!» — реготала Мар’яна.
«Тому й у ролі великого светра?» — усміхнулася перекладачка.
«Нехай. Планерка через годину. Краще підготуйтеся, а не базікайте».
Та ось через годину Вероніки у конференц-залі так і не було. Всі зібралися, чекали, нервували.
Раптом сістемник, що сидів біля вікна, скрикнув:
«Так ось же вона! Дивіться!»
Напроти, у затишній кав’ярні, сиділа їхня Вероніка. Але зовсім інша. Не через відсутність макіяжу чи розхристаний пучок. Ні. Просто навпроти неї був чоловік, і вона сміялася. СмА за вікном листопад жовтим дощем сипав на бруківку, немов підмітаючи сліди минулого, яке вже ніколи не повернеться.
