Вона чекала на автобус. Її погляд зупинився на чоловікові, що дрижав від холоду. Його обличчя їй видалося знайомим. Вона глянула пильніше на нього і про всяк випадок звернулася по імені: «Микола?».
Він повільно підвів голову:
-Вибачте, але ви мені не знайомі, — відповів чоловік з обережністю.
Тепер вона була на сто відсотків впевнена, що це він, її Микола. О Боже, що життя часом робить з людиною. Від колишнього красеня залишилися лишень очі і ріст. Мабуть, завдяки цій голубизні очей вона його й впізнала. Бо більше впродовж життя в нікого не бачила аж таких голубих.
Вона протяжно глянула на нього і несподівано запропонувала:
— Хочеш кави? Гарячої?
Чоловік лиш ковтнув слину при згадці про каву. Марія вловила цей рух і скомандувала:
— Йдемо за мною.
Чоловік підкорився цій владній пані, яка невідомо звідки знає його ім’я. Пам’ять також уже зраджувала йому.
А пані була штивна. Від неї пахло духами. Та такими, що аж дух перехоплювало. Ніжки дрібно потупцяли на високих підборах до дорогого ресторану. Микола зупинився, бо знав, що його туди ніхто не пустить. Він давно вже не відвідував таких закладів.
Проте жінка оглянулася і поманила рукою його за собою. Він знову підкорився і пішов за нею, але вже не так впевнено. Щойно Микола переступив поріг закладу, як до нього підійшов офіціант і вказав рукою на двері. Микола стояв на місці. Незнайомка оглянулася і наказала офіціанту впустити цього чоловіка.
Вона сіла поряд і наказала принести дві кави і смачний сніданок, одну порцію.
Заговорила тихо, майже пошепки:
-Ти не пригадуєш мене? Я Марія. Разом ходили до одного класу…
Микола не промовив ні слова, лиш очі заблищали і зупинилися на її обличчі. Так, він пригадав її, своє перше кохання. Вона тоді була худесенькою, як билина. Усі хлопці в школі були закохані в її тонкий стан і миле личко. Він би не впізнав її. Вона з роками стала наче ще гарнішою. Обличчя, правда, набуло нових обрисів, трохи округлилося.
— А я ось так живу, — наче оправдовувався перед нею Микола. — Після закінчення школи помер батько і я вимушений був утримувати сім’ю, заробляти гроші. У матері нас було аж четверо. Я найстарший. Таки прогавив інститут. Потім життя покотилося. Десять років віддав будівельній справі. І все було б добре, заробляв непогано. Але хвороба вибила з колії. Я не зміг більше працювати там. А потім… Що ж було потім?…. Одне слово, я так і не зміг знайти себе в житті. На будівництві втратив здоров’я і молодість. Тепер хоч би заробляти копійчину на хліб насущний. Шукаю підробіток, — І простягнув механічно свої натруджені руки…
— Де ти живеш?
— Маю одну кімнату, де можна переночувати і трохи зігрітися…
-Завтра готовий приступити до роботи?
Він дивився на неї, як на диво, яке несподівано з’явилося в його житті і готове його змінювати миттєво на краще.
Микола кивнув головою.
-Тоді приходь сюди на восьму ранку. Домовились? — перепитала жінка.
Микола готовий був їй цілувати ноги. Ось так все просто може стати на свої місця, наче за помахом чарівної палички. Він завтра зранку може виходити на роботу! Його мрія справдилася. До того всі його лишень ганяли,приймаючи за безхатька. Микола як тільки міг трохи незграбно навіщось вклонився Марії і відчув, що вперше за останні дощові дні йому тепло. Чоловік почовгав додому, щоб поспати, набратися сили, бо завтра він виходить на роботу, надію на яку він втратив!
Так, часто те, що ми шукаємо, знаходить нас зненацька. Важливо не втрачати в жодному випадку надії!
