Вона мріяла танцювати
Музика зникла, зал завмер. Олена чула лише своє дихання. Раптом тишу розірвав поодинокий оплеск, а за мить — шалений вибух аплодисментів. Глядачі піднялися з місць, у багатьох на очах блищали сльози.
Олена зустрілася поглядом із Антоном. Він нахилився і поцілував її. На його губах лишився солонкий присмак її сліз. Овації почали стихати, люди виходили із зали. Антон підійшов до візка з Оленою.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона сміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю і поглядала на годинник. Скоро мав прийти Дмитро. Вона поставила чайник на плиту, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую зраду на порожньому місці, що накручую себе. Як хочеться йому вірити. Але не можу. Більше не можу». — Руки свербіли схопити телефон. — «Невже знову?»
Олена до болю стиснула ручку ножа, а потім розжала пальці. Нож із дзвінким клацанням впав на стіл. Вона знову подивилася на годинник, чиї стрілки, наче на зло, повзли повільно. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка. Скажи, що вже їдеш», — благала вона, але довгі гудки, немов насміхаючись, лунали в її вухах.
Олена кинула телефон. Він ковзнув по столу і зупинився біля краю. «Спокійно. Не збожеволій. Він скоро прийде…» — умовляла себе.
Дмитро прийшло опівночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледве ключ зашкребів у замку, вона прокинулася і підвела голову. Під дверима — вузька смужка світла. Вона зірвалася і різко відчинила двері. Дмитро п’ятив чоботи й від несподіваності здригнувся. Але швидко опанував себе:
— Налякала. Чого не спиш?
— Хочу в очі тобі подивитися. Ти ж обіцяв не бачитися з нею…
— Не починай. Ми з хлопцями просто футбол дивилися, пива попили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, перебиваючи його. — Не можу чекати і прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла у кімнату, зігнувшись, ніби їй не вистачало сил розпрямитися.
Олена згорнулася на ліжку й заплакала.
— Олен, мені теж набридла твоя ревнощі. Серйозно. Кроку зробити не даєш. Жартую ж, з пацанами засиділися… — Дмитро підійшов до ліжка, але навіть не спробував обійняти її.
— А подзвонити не міг? Телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка і кинулася до передпокою.
Коли Дмитро зрозумів, що вона хоче, було пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на екран.
— Віддай! — Дмитро кинувся до неї, але Олена відвела руку.
— Любчику, ти вже вдома? Дружина вже влаштувала допит із скандалом чи залишила на ранок? — солодким голосом прочитала Олена повідомлення. — І хто ж із твоїх «пацанів» тебе так ласкаво називає?
Дмитро знову спробував вихопити телефон, але Олена сама віддала його. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату і почала одягатися.
— Напиши їй… що ти вільний. Я їду до мами. Щоб завтра вранці тебе і твоїх речей тут не було.
— Годі, Олен. Ніч уже. Ну так, я не з хлопцями був… — почав Дмитро і змовк.
Олена скривилася, наче побачила огидного щура.
— Чого тобі не вистачає? — тихо спитала вона і знову зігнулася, немоб у животі скрутило біль. — Я більше не можу. Не залишуся з тобою ні на секунду.
Вона взяла сумку і вийшла. Дмитро не спинив її. На вулиці Олена викликала таксі, потім подзвонила матері.
— Ви знову посварилися? Я попереджала, що його клятвам не можна вірити. Треба було йти відразу, не пробачати, — лунав у трубці мамин голос.
— Годі, мам, поговоримо потім. — Олена перервала дзвінок.
Але до мами вона не доїхала. Таксі мчало спорожнілим містом, коли з бічної вулиці вискочив позашляховик із п’яним водієм. Удар прийшовся з боку, де сиділа Олена…
Дмитро приходив у лікарню щодня, коли її перевели з реанімації. Вінчував провину. Не піддайся він тоді на умовляння Тетяни залишитися, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що за місяць-другий Олена встане на ноги. Але ні за півроку, ні за рік вона не піднялася. Надія на одужання зникла. Вона була приречена до кінця днів пересуватися у візку.
Дмитро лишився з нею. По дому йому допомагала Оленина мати. Але скільки молодий чоловік витримає доглядати за інвалідом? Бувають такі, що не кинуть дружину. Хотілося вірити. Звиклий ні в чому собі не відмовляти, маючи коханку, яка вабила молодістю та здоров’ям, Дмитро незабаром зрозАле одного дня Антон узяв Олену за руку і почав повільно виводити її візок по залитій сонцем алеї, і в її серці знову завмерли слова, які вона давно забула — «жити».
