Я мріяла про море…
Соломія щомісяця відкладала з зарплати гроші на відпустку. Весь останній рік вона мріяла про море. Колись давно вона їздила з батьками на південь, але мало що пам’ятала — було їй тоді ледве три роки. Потім її возили на літо в село до бабусі й дідуся. Замість моря там була мілководна річка, зате купатися можна було скільки завгодно, аж до синців на губах.
У четвертому класі батьки відправили Соломію в табір. Їй там жахливо не сподобалося — режим, ніякої свободи. Купалися всього раз на тиждень. У селі канікули були вільнішими. Батьки приїжджали що вихідних, привозили солодощі. Після того Соломія більше в табір не їздила.
У її спогадах дитинство було пов’язане з палючим, майже білим сонцем, з криком дітей у річці, з райдужними бризками. Вона пам’ятала запах тини й колючої трави на березі. Ще пам’ятала м’яку, як шовк, теплу пилюку на дорозі.
Їй часто снилося, що вона біжить босими ногами по дорозі, тонучи в пилюзі, а назустріч йдуть мама і тато… На цьому місці Соломія завжди прокидалася з важким серцем.
Коли вона була у восьмому класі, тато помер від інфаркту. Мати не могла змиритися, здавалося, вона згасла одразу. Часто їздила на кладовище. Поверталася звідти мовчазна й сумна.
Потім мати захворіла. Ледаче ходила по хаті, шаркаючи ногами, згорбившись, ніби всі сили раптом покинули її. Перестала фарбувати волосся й укладати його. Соломія часто приходила зі школи й заставала її у ліжку.
— Мамо, ти що, не вставала? Їла хоча б щось? — тривожно питала вона.
— Не хочу. Немає сил, — сухими губами відповідала мати.
Соломія сама готувала, ходила в магазин, прибирала, намагалася годувати маму. Потім та перестала вставати навіть у туалет. Ні сльози, ні прохання не допомагали. Сусідка заходила догледати, поки Соломія була в школі. Вона ж і подзвонила, коли мати померла.
Соломія не пам’ятала, як здавала іспити. Мати пішла з життя перед останнім дзвінком, дивлячись на портрет чоловіка на стіні. Сусідка допомогла з похоронами.
Соломія вступила на заочне й влаштувалася працювати в інститут. Вона була повненькою, круглощокою, вважала себе некрасивою. Багато разів сідала на дієти, але за два дні здавалася й їла ще більше. До кінця інституту зрозуміла — схуднути, як жінки з журналів, їй ніколи не вдасться.
Може, через цю стать хлопцям вона не подобалася. «Поеду на море, їстиму лише фрукти й нарешті схудну», — мріяла вона.
На роботі начальник не дав їй відпустку влітку.
— Подумай сама, Соломіє, у тебе дітей немає. Кого мені відпускати — тебе чи, скажімо, Наталю Михайлівну, у якої двоє дітей? Ось то й воно. Пиши заяву на вересень. Якраз бархатний сезон.
Соломія погодилася. Куди дінешся? А тим часом вибирала собі готель. Вирішила летіти літаком — дорого, але швидко. Купила купальник і легку сукню. На півдні обов’язково купить капелюх, як у фільмах. Їй навіть снилося, що вона біжить не пильною дорогою, а морським берегом.
Одного разу вона їхала додому в автобусі, дивилася у вікно й рахувала, скільки тижнів залишилося до відпустки. Поруч сів чоловік.
— Дівчино, підкажіть, до Ватутіного ще далеко?
Вона подивилася на симпатичного сусіда.
— Не дуже. Я скажу, коли виходити. Ви туди їдете?
— Ні, до друга. Він живе біля торгового центру, — відповів чоловік, уважно дивлячись на неї.
— На якій вулиці?
— Зараз… — Він дістав із кишені зім’ятий папірець. — Вулиця Садова, сорок другий будинок.
— А я в тридцять восьмому живу, — раптом зраділа Соломія.
— Тоді вийдемо разом, покажете. Я вперше у вашому місті.
Вона кивнула й відвернулася.
— Друг одружився, донька народилася. Після армії давно не бачилися. Хвилююся, — ніби до себе говорив чоловік.
— Якщо адресу дав, значить, чекає, — підтримала розмову Соломія.
— Адресу дав, а номер телефону я загубив. Не попередив, що їду. Раптом він кудись поїхав? — зітхнув він.
Так вони й їхали, поки не вийшли на потрібній зупинці. Соломія показала свій будинок.
— Я тут живу, а вам — трохи далі.
— Може, скажете свій номер? На всяк випадок, — соромливо посміхнувся він.
Вона продиктувала. «Це ні до чого не зобов’язує», — подумала. Вона була впевнена, що він не подзвонить. Мати казала, що вибирати треба по собі. А він занадто гарний для неї. Чоловік подякував і пішов, а вона — у свій двір.
Вона дрімала перед телевізором, коли телефон заспівав. Невідомий номер. Пів на десяту. Вона згадала про чоловіка з автобуса й відповіла.
— Ми познайомилися сьогодні, ви дали мені свій номер, — почула приємний голос.
— Номер телефону, мабуть, — поправила вона, а серце неслухняно закалатало.
Вона усміхнулася, дивлячись, як хвилі цілують пісок, і зрозуміла, що море все ж принесло їй щастя, як і мріялося.
