Вона пішла до іншого після десяти років шлюбу. А через рік стояла на моєму порозі — вагітна й зламана…
Мою дружину, Соломію, я зустрів майже дванадцять років тому. Тоді ще навчався в будівельній академії у Львові, жив у гуртожитку. Вона тільки переїхала з маленького містечка на Волині — налякана, самотня, чужа в цьому галасливому світі. Ми не одразу зблизилися. Я навіть не помітив її спочатку, надто замкненою вона була. Сиділа з книжками, ні з ким особливо не розмовляла.
Але час робив своє. Через кілька місяців ми почали спілкуватися — спершу обережно, а потім не могли наговоритися ввечері. Вона ділилася переживаннями, а я розповідав про свої плани. Незабаром нас поселили у сімейну кімнату — завгуртожитку пішла нам назустріч, бачила, що у нас все всерйоз. Так і почалося наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Хотів бути надійним чоловіком, господарем, який не лише будує будинки, а й наповнює їх теплом. Одразу сказав Соломії: «Ти працювати не будеш. Жінка повинна доглядати за домом та дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати сім’ю — значить, він нічого не вартий». Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала мене з роботи — ми були справжньою родиною.
З часом я піднявся. Влаштувався у будівельну компанію, дійшов до керівника ділянки, а потім відкрив свою справу. Купив будинок у передмісті, дві машини — собі та дружині. Жили, як мріяли. Лише одного нам не вистачало — дітей. Роки йшли, а в домі було тихо. Ми обійшли десятки лікарів, витрачали гроші, робили обстеження, але нічого не змінювалося. Я намагався не показувати, як мені боляче. Вона теж мовчала, хоча в її очах була порожнеча. Зрештою ми здались. Вирішили: якщо доля не дає — значить, не час.
А потім усе розлетілося. Без попередження.
Я повернувся додому на півгодини раніше — хотів уникнути пробки. На подвір’ї не було машини Соломії, ворота розчинені. Дивно. Зачекав. Вечір тягнувся нескінченно. А тоді — SMS з незнайомого номера:
«Пробач. Я більше не можу жити у брехні. У мене інший. Він повертається додому, і я їду з ним. Зрадила тобі, але, можливо, одного дня ти пробачиш…»
Мене вирвало із реальності. Світ розсипався, немов стара штукатурка. Я сидів на підлозі, серед тиші, у будинку, який будував для двох, а опинився сам. Лише мій друг, напарник по роботі, витягнув мене з цієї прірви. Підтримав, не дав запити горе або зникнути у нізвідки.
Минув час. Я знову навчився дихати. Побачив Соломію на фото у соцмережах — на тлі якихось гір. Зрозумів: живе десь на Закарпатті. І не міг викинути її з голови. Усе в домі нагадувало про неї. Я молився, щоб вона повернулася. І всесвіт почув.
Через рік — день у день — у двері подзвонили. Я відчинив… і ледь не впав. На порозі стояла вона. Худа, знівечена болем, у брудному, зношеному одязі. І з животом. Великим. Вона була на останніх місяцях вагітності.
Соломія впала на коліна, плакала й благала пробачення. Той коханець вигнав її. Вона зрадила йому, а він кинув її. У неї не було нічого: ні грошей, ні домівки, ні надії. І нікого, хто міг би прийняти її у такому стані. Окрім мене.
Ви можете засуджувати мене. Можете сказати, що я дурень, що треба було захлопнути двері перед її обличчям. Але знаєте що? Я не зміг. Бо весь цей час продовжував кохати. Бо навіть через біль хотів знову бачити її поруч. Бо знав — помиляються всі. І якщо я не пробачу її, то втрачу останнє, що залишилося від мене.
Минуло кілька років. У нас тепер син — той самий, якого, як я думав, у нас ніколи не буде. Люблю його, як рідного, бо він справді мій — по прийняттю, по вибору, по любові. І Соломію люблю — хоча біль у серці назавжди залишився шрамом.
Я ні разу не докоряв їй. Не нагадував. Бо справжній вибір — це коли любиш не за щось, а попри все.
