Олена Миколаївна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко падало на її сиве волосся, акуратно зачісане у зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.
— Олено, ну що ти там завмерла? — покликав її Іван Степанович, заходячи у кімнату. — Сніданок стигне.
Вона не обернулася. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а все ще доглядає за собою. Волосся хоч і порідшало, але акуратно зачесане. Штани відпрасувані, черевики вичищені.
— Чую тебе, Ване, — тихо відповіла вона.
Іван Степанович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалася?
— Так, дрібниця якась. Сон приснився дивний.
Олена Миколаївна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцять п’ять, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поряд метушилася мама, поправляла фату, примовляла щось ласкаве. Прокинулася з мокрими очима.
— Який сон? — Іван Степанович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Наше весілля приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Гарне.
Чоловік нахмурився.
— Як це не таке? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Олена Миколаївна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля минуло в загсі, потім посиділи в кафе втрьох: вона, Іван Степанович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фотографіях вона посміхалася, але очі були якісь порожні. Ніби не її це обличчя.
— Іди снідати, — сказав Іван Степанович. — А то запізнишся на роботу.
Олена Миколаївна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша й спокій. Іван Степанович спершу заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполТа вперше за багато років усміхнулася справжньою усмішкою, бо знала, що цього разу її «так» пролунало від щирого серця.
