12 грудня
Сьогодні був важкий день. Все почалося зі звичайної зустрічі у спортзалі, але мої думки були десь далеко.
— Богдане, чого такий похмурий? — Максим ляснув мене по плечу, коли ми виходили.
— Життя йде під укіс, а я вдаю, ніби все гаразд, — пробурчав я, не піднімаючи очей.
— Ходімо до кав’ярні, розкажеш. Відчуваю, щось серйозне.
Ми зайшли в невелику кав’ярню біля залу, замовили лате та сирник. Максим розповідав, як з дружиною вибирали візок для малого, сміявся з кумедних моментів. Але я лише ків, не чуючи його слів.
— Ти де? Я тобі історії розповідаю, а у тебе обличчя, як на поминках, — не витримав він.
Я глибоко зітхнув, зчепив пальці:
— Ти ж знаєш, що у Софії є донька, Марійка. Коли ми почали зустрічатися, їй було лише два роки. Весь цей час вона жила з бабусею у Житомирі. Софія підтримувала їх грошима, їздила до них, але казала, що виховуватиме дитину бабуся. Навіть коли ми одружилися та оселилися у Львові, вона наполягала: «Ми вдвох, і так буде завжди». Але півроку тому вона привезла Марійку до нас. Каже, так зручніше — школа поруч. Але мені від цього не легше. Це мене дратує. Я не хочу так жити.
Максим замовк, потім важко зітхнув:
— Слухай, ти ж знав, що в неї є дитина. Ти справді думав, що дівчинка все життя буде десь далеко?
— Так, знав… Але Софія обіцяла! Казала, що Марійка буде з бабусею. А тепер вона постійно тут, заважає, вимагає уваги. Я кохаю Софію, але не можу вдавати, що це й моя дитина.
— Тобі треба або прийняти її, як свою, або чесно піти. Тут немає компромісів. Хочеш бути з Софією — люби й Марійку. Або звільни місце для того, хто зможе.
Повертаючись додому, я перебирав цю розмову в голові. Згадував, як Софія просила мене відвезти Марійку на гурток, сподівалася, що ми з нею знайдемо спільну мову. А я сердився, ігнорував її. Сьогодні вона знову попросила відвезти дівчинку на танці. Я погодився, але всю дорогу мовчав. Марійка намагалася розмовляти, розповідала, як їй сподобалось малювати у школі, як вона чекає Різдво.
— Богдане, ти мене не любиш? — раптом запитала вона.
— Чому ти так вирішила? — здивувався я.
— Ти зі мною не розмовляєш, не посміхаєшся. Може, я тобі не подобаюсь? Ось у нас у класі є хлопчик, який мені не подобається — ми не дружимо. Мабуть, у нас з тобою так само…
Я не встиг відповісти — під’їхали до студії. Але її слова встромилися мені в серце. Вечором, коли Софія клала Марійку спати, я підійшов до неї:
— Софіє, а Марійка повернеться до бабусі? Може, після Різдва?
Дружина обернулася, у її очах блиснуло здивування:
— Ти серйозно? Ми шість років разом. Ти знав про неї з самого початку. Вона моя дитина. Їй потрібно бути зі мною. Бабуся вже не впорається, вона в літах. І дитині потрібна мати. А що тобі не подобається?
— Ми так не домовлялися. Я сподівався, що у нас будуть свої діти, а не я виховуватиму чуже. Вибач, але я не відчуваю, що вона мені рідна.
Софія зблідла, відійшла:
— Чужа? Ти серйозно? Шість років ми жили разом, будували плани… а тепер тобі заважає моя дитина? Мені потрМені потрібен час, щоб подумати, але вже без тебе.
