Він повернувся із відрядження трохи раніше, ніж зазвичай — о шостій вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти приїхав? Зараз нагодую». Він обійшов усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона бродить? — злісно подумав він і набрав номер. Чути було гудки, але ніхто не піднімав.
— Гаразд, поїм. А потім розберемося. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Минула година. Сьома тридцять. Подзвонив знову. Без відповіді. У голові почали крутитися підозри.
— Коханка з’явилася, чи що? Отака, гнида… Я на півночі горбачуся, гроші додому ношу, а вона тут собі їздить на машині, яку я сам купив. Навчав водіїти, дурня! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, вирішила, мабуть, розважатися. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за кожну подряпину на машині, як наказував, в якому магазині купувати, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного разу не дозволив їй працювати — сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Поб’ю, щоб неповадно було, хай сидить удома, як слід.
Ліфт загув. Він кинувся до дверей, подивився у вічок — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від авто. Значить, вдома не була. Значить, пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже наважилася? Втекла?
Він кидався по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона й далі ігнорувала.
— От стерво. Дев’ята вечора, а її все немає.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вслухаючись, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все ще не було. Серце стиснулося. Розлючений, він знову подзвонив. На тому кінці — жіночий голос.
— Ало, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він заревів:
— Яка ще хірургія? Ти зовсім з глузду з’їхала?!
Зв’язок перервався. Він набрав знову. Цього разу трубку взяв чоловік.
— Будь ласка, перестаньте ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?
— Навіщо? Що сталося?
— Вам треба підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.
Він онімів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ розвалився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — запаморочилася голова, і вона сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а у нього будуть і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все підготує. І, звичайно, впорається — адже операція нескладна, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він залишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно вона була йому потрібна, доки не стало запізно.
А на столі лишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Постирати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, годі вже відряджень?»
Але вже не поговорить…
**Життя навчає нас цінувати близьких тоді, коли вони ще поруч, а не коли їх уже немає.**
