Я не скажу, що Марічка була самотньою. Простий щоденник
Зимовий ранок розвиднявся повільно, наче ліниво потягуючись на весь Київ. Десь унизу, у дворі хрущовки, двірники цокали лопатами по снігу, відкидаючи його від під’їзду.
Двері то й справа грюкали сусіди поспішали на роботу, тепло вдягнені, з пакетами та сумками.
Кіт Ярин, сидячи на підвіконні шостого поверху, уважно стежив за цим виром людського життя.
Колись у минулому своєму «житті», Ярин був бухгалтером. Гроші, звіти та фінансові розрахунки були його всім ні на що інше навіть думок не вистачало.
Та тепер йому, коту, відкрилась нова мудрість: що в житті є речі й важливіші за купюри. Тепер він оцінив, що немає більшої цінності, ніж теплий погляд, щире людське слово й дах над головою. Все інше якось влаштується.
Озирнувшись, Ярин глянув на старий радянський диван, на якому куняла бабуся Оксана його рятівниця.
Сплигнувши з підвіконня, він вмостився біля її голови, притулившись теплою шерстю до сивого чола, на самому краєчку подушки.
Котик знав: щоранку у бабусі Оксани болить голова, і робив усе, що тепер міг втішав, зігрівав, лікував своїм муркотінням.
Яринчику, оце ти в мене цілий лікар, за кілька хвилин, прокинувшись, прошепотіла бабуся, відчувши м’яке котяче тільце. Знову біль забрав… Дякую тобі, як ти тільки це робиш, розумнику?
Ярин швидко махнув лапою мовляв, не велика ж справа! Він і зараз, якби треба, міг би підрахувати баланс за місяць, а то й біль забрати раз плюнути!
Але тут із передпокою почувся низький буркіт то псище Борис дав про себе знати щось йому не давало спокою.
Борис вже багато років був незмінним другом бабусі Оксани. Аби тільки хтось на сходах з’явився гавкав на всю квартиру, даючи зрозуміти: бабця під наглядом.
Саме тому він вважався тут головним.
«Чим же він був колись? Мабуть, військовим або міліціонером» думав Ярин, дивлячись на собаку. «Та хай уже, шуму багато, зате спокійніше!»
Ех, ви мої золотоцінні! Що б без вас робила? бурмотіла, встаючи, бабуся Оксана. Зараз нагодую, Бориску, і Яринчику, а потім вигуляю обох
А якщо пенсію нарешті принесуть курятину купимо!
Слово «курятина» просто підірвало у всіх настрій.
Кіт став розминати лапками старий диван, голосно муркочучи й злегка бадьорячи, головою впираючись у суху, хвору від артриту руку старенької.
Ох і шибеник як усе розумієш! засміялася Оксана. Пес гавкнув у відповідь, носом притиснувшись до її колін він теж усе зрозумів.
«Знаєте, подумала бабуся з усмішкою, живі душі в хаті це завжди і тепло, і якось на серці менше самоти»
«А як помру я, хто його знає, що далі буде? Говорять всіляке хто правду скаже, спробуй зрозумій. А я б, якби знову народитись, котом хотіла б стати у добрих людей. Собаки з мене не вийде гавкати я не зможу, характер не той, та й голос слабкий. А кішкою ніжною, лагідною, доброю. Головне до людей добрих потрапити!»
Ну й думки мені в голову лізуть! похитала головою Оксана. Оце старість
Я й не помітив, як Ярин, лукаво усміхнувшись у вуса, зиркнув на Бориса: мовляв, котом вона хоче бути, не псом.
Тепер мій кіт навчився навіть думки читати, що комусь здасться фантастикою, а мені справжньою розкішшю.
Отака от буденна українська історія про просте щастя бути разом. І я навчився: щастя це відчувати поруч теплі душі.
