— Я не хочу до тата… Тітка Оля казала, що тато мене більше не любить, — Ярослав обхопив коліна й схилився над ними, сидячи на ліжку.
Марійка завмерла. Здавалося, усе було, як завжди: зім’ята піжама з машинками, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільці. Все таке звичне й домашнє. Тільки син не бігав, наче розпечений, а завмер у кутку, згорбившись.
Сьогодні він мав їхати до батька, але раптом почав проситися залишитися вдома. Якщо придивитися, то останнім часом він ставився до цих поїздок без колишнього захвату. Марійка намагалася його вмовити, але син несподівано розповів, що Оля, нова пасія Олександра, його ображає.
— Руслан… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що сталося?
Він мовчав. Потім ледь підняв голову й подивився на неї знизу вгору. В його очах блукала така втома й сум, наче перед нею сидів не п’ятирічна дитина, а дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розсердилася, бо іграшка була голосною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його в мене й сказала, що у них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. Що я… зайвий. А якщо я комусь розповім, — він голосно видихнув, — то всі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, збито, ледь не плачучи. У душі Марійки раптом закипіла суміш злості, страху й провини за те, що вона допустила таке. Серце стискала солодкувата тривога, від якої в горлі завмирав ком.
Ярослав відвернувся й почав шарпати нігтем простирадло. Марійка простягнула руку до нього.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Ну, хіба що коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хитнувся, але не посміхнувся.
— Тато вибрав її замість мене…
— Тато просто поки не знає всієї правди, — сказала Марійка, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли вона поклала сина спати, вирішила випити чаю. У тиші їй раптом спам’яталося, як вона зустріла Олю. Якщо це можна назвати зустріччю.
Рік тому їй написала анонімна сторінка: «Доброго дня! Не буду представлятися, знайте — я добра порадниця. Якщо хочете дізнатися, де ваш чоловік проводить вечори, приходь у четвер о дев’ятнадцятій до ресторану на Грушевського, 8. Стіл біля вікна».
Тоді Марійка ще думала, хто ховається за маскою доброї порадниці. Тепер вона знала — це була Оля. Добра порадниця з післясмаком.
Того вечора вона побачила все: Олександра, що сидів навпроти Олі, їхні руки на столі, переплетені пальці, поцілунок у щоку. Потім він щось ніяково бурмотів про ділову зустріч, про подругу, а наприкінці — про «нічого серйозного».
Але Марійка не змогла пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Ярослав залишився. Як і Оля, яка невдовзі стала дружиною Олександра.
Її образ був ідеальним: ввічливість, доброта до приторності, вміння поводитися з дітьми. Все в одному. Вона навіть дарувала Ярославу іграшки: пазли, конструктори з динозаврами, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були адресовані не дитині, а Олександру. Оля боролася не за дитячу прихильність, а за увагу чоловіка. Її ласка була інструментом, усмішка — принадою. А тепер, коли термін її терпіння вичерпався, а на обрії замаячила перспектива власної дитини, Оля змінила тон.
Вона помилилася в одному: Марійка могла поступитися чоловіком, але не почуттями сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але їй було байдуже. Зараз була ще одна справа. Найважливіша. Поговорити з Олександром.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку дзвінка. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі відчувалося легке роздратування. А година була пізня.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Ярика.
Він миттєво напружився. Це відчувалося навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він більше не хоче до тебе їздити. Каже, що Оля говорить йому погані речі. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці — тиша. Потім Олександр заговорив різко, з якоюсь обідою, ніби його самого звинувачували у цій огидній поведінці.
— Марійко, ну годі! Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю маячню? Ти знову починаєш. Знову лізеш у моє життя й у відносини з Олею через дитину!
— Я не починаю. Я його мати. І я його слухаю. А ти, схоже, — ні, — твердіше сказала Марійка. — Він боявся тобі сказати. І, мабуть, недаремно.
— Ти просто використовуєш дитину! — випалив він. — Ти хочеш, щоб він припинив з нами спілкуватися. Щоб я почував провину й бігав за тобою. Це жах, МарійкоОлександр нарешті зрозумів, що Марійка була права, і з того дня став більш уважним до сина, оберігаючи його від будь-якої неправди.
