Як ти можеш це продати?! розгублено вигукнула Оленка Андріївна, поглянувши на сина. А де ж я тепер жити? У підїзді? На вокзалі? Ти, щось, задумав мене в будинок для людей похилого віку перевести?
Мамусю, навіщо ти знову починаєш зітхнув Костянтин.
Ти хочеш, щоб я продала навіть коробку від пральної машини? підвищеним тоном продовжувала вона. Ти що, розум втратив, Костю?!
Не піднімай голос. Я лише пропоную обговорити можливості
Що тут обговорювати? Дім це не та річ, яку можна розпродати, коли важко! різко встала вона зі стільця. Я тут народилась, ти тут виріс. А ти вирішив виставити його на продаж!
У цей момент до хати без стуку зайшла сусідка, Лідія Василівна.
Оленко! Чому ти сидиш, як вкопана? Ти ж казала, що цього року всі грядки засадиш. Минулою зимою ж ти ледь не згоріла! Де твої плани по городі?
Лідо, я старалась, чесно опустила погляд Оленка. Насіння лише зявилось, а у мене рука не піднімається їх знищити
Та що ти знищувати! Я ж ще місяць тому дала тобі номер Ігоря, тракториста з Лиманівки! Він би весь твій город переорав і підживив! Засадила б щось корисне, а не лише троянди
Костя казав, може, влітку приїде з друзями. Шашлики, вогнище. А у мене бузок, троянди
Оце твої «троянди»! підсміялася Лідія. За останні пять років твій син тричі приїжджав. І то з пивом, а не з мангалом.
Він працює. У нього справи багато
А памятаєш, як взимку замело? Ні продуктів, ні ліків! Добре, що я зайшла. А твій «працьовитий» син де був? Навіть не додзвонишся!
Він завжди приїжджає, коли кличу
Оленко, ти як дівчина: віріш і чекаєш. А час минає. Треба думати головою, а не серцем. І грядки зараз потрібні, а не кущі троянд!
Може, я все ж зроблю грядки. Там, де бузок вже зріс
Ось і правильно. А що чути про доньку?
Як завжди. Костя іноді з нею говорить день народження, Новий рік Ось і все спілкування.
Чим рідше Костя зявляється, тим менше турбот. Не хочу нагнітати, але далі буде тільки тихіше
Оленка Андріївна жила в селі Березівка, неподалік міста Волинськ. З дітьми залишилась одна ще двадцять років тому чоловік загинув у дорожньо-транспортній пригоді. Донька Марічка народилася першою. Вона була розсудливою, з дитинства вміла прати і готувати. Костянтин прийшов пізніше, коли матері вже за сорок. Став її розрадою. Між ними пятнадцять років різниці. Різні часи, різне виховання.
Марічка поїхала першою.
Мамусю, я хочу заміжитися.
З ким? З тим Романом з села? Не дозволь! У нього ні професії, ні освіти, ні культури!
Це моє життя, мамо. Мені вже вісімнадцять.
Ти бачила його характер? Там душі не знайдеш все заросло жиром!
Не зовнішність, він добрий, розумний. У місті йому пропонували роботу.
І ти з ним поїдеш? А я тут одна?
Буду навчатися і жити.
Оленка плакала, благала. Але Марічка, зібравши валізу і вискочивши через вікно, зникла. Жодних листів, дзвінків. Лише зрідка чутки через знайомих.
Костянтин довго жив з мамою. Облаштував двір для відпочинку: альтанку, гойдалку, мангал, газон, квіти. Жодних грядок, жодної картоплі.
Мамусю, навіщо тобі грядки? У Березівці відкрився магазин! Є все і картопля, і кабачки, і зелень. Навіщо гнути спину?
У нас завжди вважали, що своє треба берегти
Це ж колись було! Зараз XXI століття!
Оленка погодилась. Жила скромно, але затишно. Костянтин привозив продукти, ліки, візував до лікарів. Пізніше зустрів дівчину Марину. Одружився. Оленка прийняла її, проте з Маріною не зійшлися характерами, і вона не приховувала незадоволення сільським життям, особливо щодо свекрухи.
Під час чергового візиту Костянтин, як завжди, обійняв маму, виклав продукти, сів за стіл.
Мамусю, хочу поговорити. Є ідея Дуже вигідна.
Ти знову про бізнес?
Мамусю, у Березівці землю скуповують! Хочуть будувати котеджне містечко. Інфраструктура, все як треба. Якщо продати твій будинок з ділянкою можна купити гарну однокімнатну квартиру у Волинську. І залишиться стартовий капітал.
Почекай А я? Де жити мені?
Мамусю, не починай. Можна подумати про пансіонат або оренду квартири. Не на вулиці ж!
Ти мене в квартиру?! З подвіря, де кожна крихітка рідна?! Ти що, зовсім!? Це ж дім нашої родини!
Мамусю, це просто будинок. Старий, незручний. Поки ціна тримається треба продавати.
Ніколи! Оленка стисла кулаки. Поки я жива, дім залишиться. І в заповіті тебе не внесу!
Костянтин різко підвівся, схопив ключі і вийшов, не попрощавшись.
Оленка вийшла у двір. На клумбі росли троянди в піврозпуску. В одній руці лопата, в іншій сокира. Вирішила переорати клумбу під город, та не змогла зрушити ні крихти.
Ще нічого? прозвучало з-за паркану Лідії.
Нема сил. Ні в руках, ні в душі.
Тепер пізно! Сезон марно. А твій Костя, може, і не повернеться.
Що пораджуєш?
Думай тверезо. Оформи все правильно матимеш однокімнатну у Волинську. Лікарня поруч, магазин, тепло, сусіди. Цивілізація.
Оленка не спала всю ніч, розмірковувала. Вранці сіла на автобус і поїхала до Волинська, до Костянтина. Вирішила поступитися, поговорити спокійно.
Піднялася на третій поверх. Затрималась перед дверима.
Зсередини лунав голос:
Віро, вона ж не хоче продавати! Вперта, як трактор!
Тоді йди вантажником! Чим ти мене бізнесом задовольниш? Ми на межі, а ти млявишся! Хай згорить її Березівка!
Оленка застигла. Потім, зі злістю, постукала.
Мамусю?! відкрив Костянтин.
Дякую, сину, що вже мене поховав! її голос тремтів. Я приїхала, аби поговорити, помиритись. А тепер знай: не продам! Ніколи! Краще в землю зарою, ніж віддам під твій бізнес!
Мамусю
Геть звідси зі своєю відьмою! закричала вона. Хай їхні батьки квартири продають! А мій дім не чіпай!
Оленка повернулась і пішла. Ніч провела на вокзалі. Вранці повернулась додому. Три дні лежала, потім зібралася, взяла сокиру, та не змогла наблизитись до куща.
Ранком у хворішку хтось постукав.
Хто там?
Мамусю, це я. Аліна.
Аліночко?! завмерла Оленка. Донечко моя
Мамусю, як ти?
Як голос задрімав.
Костянтин дзвонив. Сказав, що ти з глузду зїхала, не хочеш будинок продавати. Я йому: іди ти. Він подумав, що ти вже все А я зрозуміла час повертатись.
Доню але ж ми
Коли це було? У мене троє дітей. І тепер я тебе прекрасно розумію!
Діти?
Дві доньки і син. А Роман тепер стрункий, спортом займається, працює в ІТ.
А ти?..
Приїжджатимемо на вихідні. Принесемо продукти, все, що треба. Тепер ми поруч, мамо.
А грядки?
Тепер вони тобі не потрібні. Тепер у тебе онуки.
Оленка розплакалась і обійняла доньку.
Так завершилася її боротьба: вона зрозуміла, що справжня цінність будинку не в стінах чи земельному ділянці, а в людей, які його зберігають і в спогадах, які вони творять разом. Тож, коли життя кине виклик, важливо памятати, що домівка живе в серці, а не в продажних угодах.
