Колись давно, коли сонце розливало тепле золотисте світло над полем, я, Симка, згадую, як скористалась цією нагодою: провітрила свої «подушки» та «ковдру». Подушками стали мішки з паперу, набиті опилкою, а ковдрою старий килим із зображенням оленя, який я розтягла на мотузці між двома вербами. Поруч стояла деревяна лавка, вкриття я замінила червоною замшою, розклавши на ній саморобні «подушки».
Сергіна, що вже понад рік блукала без даху над головою, мріяла зібрати гроші, відновити втрачені документи і повернутися до дому в південних краях, де її чекали сімя та звичне життя. Поки ж вона жила в покинутій лісовій хатинці, що колись стояла в густому лісі, а тепер на її місці величезна сміттєва купа під кінець Дніпра.
Спочатку запах був ледве помітний, проте з часом купи росли не днями, а годинами. Тут скидали будівельне сміття, поламані меблі, старий одяг, тарілки. Так я отримала стару шафу, зношений пуф і навіть деревяну скриню, куди хтось викинув одяг, вважаючи його непотрібним.
Згодом зявилися фургони супермаркетів, які розвантажували прострочені продукти. Після ретельного розбору залишалися їстівні овочі, фрукти і навіть заморожені напівфабрикати. Води було мало доводилося брати її з брудної Південки, проціджуючи через ганчірки та вугілля, знайдене в тому ж смітті.
Дров було достатньо розбиті стовбури лежали скрізь, тож печіти в піч не було проблем. Дні зливалися в одноманітну буденність, а скрізь рідко траплялося знайти хоч якусь монету в кишенях викинутого одягу грошовий скарб вважався відкриттям століття.
Однієї ночі мене розбудив гуркіт підїжджаючого автомобіля. Це було звичне явище під покровом темряви люди підвозили сміття, ховаючись від поглядів. Та цього разу щось було інше: це був великий позашляховик, схожий на гігантський звір на колесах.
Людина повільно вийшла, діставила з багажника важку рулонну котушку і потягнула її глибше в купи.
«Може, це рулон гідроізоляції? Підкачу дах Дощ вже скоро», подумала я, мовчки побажавши незнайомцю швидко відійти.
Він залишив котушку в кюветі між сміттєвими мішками, озирнувся, підняв руку і повернувся до авто. Через кілька хвилин двигун завибрив, і автомобіль зник у темряві.
«Ось і добре», зітхнула я, переодягнувшись у робочий одяг. На ноги надягла важкі чоботи і вийшла у двір. Небо вже світліло, повітря пахло лісом. Я згадала про галявину над пагорбом, де вранці ростуть гриби, і планувала зайти туди.
Підійшовши до місця, де незнайомець залишив котушку, я очікувала побачити смужку гідроізоляції чи товстий поліетилен. Замість цього на землі лежав акуратно скручений килим, схожий на той, що колись прикрашав багаті будинки.
«Ох козацький килим, важкий і красивий. Шкода, що не для даху», розчаровано промовила я, але швидко додала: «Може, візьму? Складений навпіл, стане кращою підкладкою, ніж ті подушки з опилки».
Я схвилилася і спробувала підняти килим він був важким. Тоді я обережно підняла край, розкручуючи його, і почула хтось стогне всередині!
Пануючи над страхом, який вперше охопив мене після року на вулиці, я підкликала:
«Хто там?»
Тиша. Після ще одного стого слабкий жіночий голос:
«То я Марія Федорівна»
Витягуючи килим, я нарешті вивільнила жінку. Вона впала, важко перевертаючись, і тихо стогнула.
«Тримайся, я допоможу!», крикнула я, підбігаючи до неї.
Коли килим розстелився, на підлозі лежала маленька худенька жінка в гідному одязі, з синякiм на чолі. Виплакано, вона запитала:
«Куди мене привели? На сміттярку? Ось так»
Без зайвих слів я підняла її і повільно пройшла до хати. Сіла її в крісло, я швидко переодягнулася у чисту сорочку, а жінка, зрозумівши, що врятувалася, розплакалась:
«Життя моє врятовано Він хотів поховати мене живою, зруйнувавши навіть свій килим»
Я поставила чайник, з кухонної шафи вийняла трави і заварила міцний гарячий чай, поставивши чашку перед гостьою.
«Я Сергіна Євгеніївна», представилась я. «Колишня вчителька української мови та літератури».
«Ти ж дівчина?», здивувалась жінка, розглядаючи мою коротку стрижку й чоловічий одяг.
«Так, так сталося», відповіла я з сумом. «Приїхала до Київської області, хотіла працювати вчителькою. На вокзалі мене пограбували: все сумка, гроші, документи»
«Чому не звернулася до поліції?», спитала Марія Федорівна суворо.
«Зверталася. Мені сказали звертатися до посольства, а це коштує: консульські збори, документи А у мене нічого не залишилось».
Марія уважно поглянула на мене, у її очах блиснула співчутливість.
«Немає жодної допомоги?», запитала вона. Я лише зітхнула: «Не знаю жодного такого сервісу». Потім спитала: «Як ти потрапила в той килим?»
Марія зітхнула знову і розплакалась:
«Таке життя Ох, як же так стало»
Я пробурмотіла під ніс: «Чому я спитала»
Вона витерла сльози, піднялася трохи, і з незвичною відразугнівливим виглядом сказала:
«Чому я маю тобі допомагати? Ти навіть не знаєш, хто я. Коли я вийду, я устрою скандал, що він не забуде! А ти подумай про себе. Чи можна так жити?»
Я схилила голову, відчуваючи провину за своє бідне життя, за цю хатинку, що тепер здавалася палацом порівняно з килимом.
Марія випила чай, глибоко вдихнула і, ніби розмовляючи з невидимим, промовила:
«Все буде я тебе знайду», кивнула вона, стискаючи кулак у повітря, ніби її ворог уже стояв перед нею.
Назовні світанок пробуджував землю. Перші промені сонця просвітлювали мікроскопічні пилові частинки в повітрі.
«Сергіна, ти давно живеш тут? Ти знаєш дорогу до шосе?», спитала Марія, повільно підводячися зі стільця.
«Звісно», кивнула я. «Тоді підеш зі мною?», наказала вона, а не попросила.
Вийшовши з хати, я відчула холодний ранок, а у мене лише тонка вовняна сорочка.
«Візьми піджак», порадила я, та Марія підвела ніс: «Не замерзну. Просто виведи мене на дорогу і все».
«Шосе недалеко», відповіла я, крокуючи поряд. «А як ти пройдеш з тією травмою?»
«Якщо хочеш жити, навчись обходитися», сказала старенька, спираючись на мою руку.
По дорозі Марія бурмотіла:
«Що вони тут зробили? Вирубали ліс і залишили смітник. Ніяких садків, нічого. Просто розтратили і пішли!»
Ми швидко дісталися шосе. Марія зупинилася, кивнула і відпустила мою руку:
«Оце і все, Симо. Далі самостійно. Я спробую допомогти тобі».
Я повернулася, розмірковуючи про цю незвичайну жінку: ходить, ніби королева, голос її строгий і впевнений. Чи то бізнесвумен, чи колишня начальниця тепер це вже не важливо. Якщо вона допоможе, я буду вдячна за життя.
У хаті я розпалювала піч, варила чай і брала борошно зі сховища, щоб спекти лаваші. Я влила кипяток у гору сухого тіста, посолила, розкачала пляшкою і смажила на старій сковороді.
«Смачно вийде», думала я, спостерігаючи, як лаваші золотяться.
Як тільки вони готові, двері хати різко розчинилися. Марія Федорівна стояла в порозі, дряпаючи від холоду, обличчям блідою, руки стискаючи боки.
«Симко, допоможи»
Я схопила її за руку, обережно посадила на лавку, вона згорнулася і протягла:
«Болі, болі Не можу голодувати, не можу стояти на холоді! А ці водії! Жоден не зупинився, крім одного. Я просила: «Відвези мене до Стародубницького!», а він відповів: «Як оплатиш?» Бабусю, розумієш? Хто я ніщо!»
Марія всхлинула, а я подала їй половину ще теплого лаваша.
«То це з прострочених товарів?», спитала вона.
«Ні, просто викинули. Часом у борошні бувають комахи я просію її і варю кипятком. Виходить майже домашнє, навіть смачне», відповіла я.
«Ти мене вразила!», пробурмотіла вона, розмірковуючи. «Не бачив такого за сто років і не хочу більше бачити».
«Ти майже девяносто, так?», запитала я.
«Ледь, а тепер? Ти не зможеш до міста доїхати. Дому немає, лише той підліток, що кине мене, ніби мішок піску», відповіла вона.
«Ти не підеш пішки, чи?», сказала я. «Ти ж слабка».
Тоді я помітила знайомий позашляховик, що підїхав до смітника, ніби шукаючи щось. Я зрозуміла, що це той самий чоловік, що приніс Марію.
«Тихо, тітка! прошепотіла я він повернувся!»
Марія підняла брову, а я вже схопила її за руку, притиснула коліно до підлоги:
«Тихо! Він може почути».
Жінка зляглася, а я, не зважаючи на дощ, що стікався з вогню, сховала її в підвал, закривши деревяні двері дошками, і чекала.
Коли стукнули в двері, я глибоко вдихнула і відчинила. Переді мною стояв високий, вишуканий чоловік у дорогому костюмі, з виразом, наче все навколо ніщо.
Доброго дня, сказав він, оглядаючи мене зневажливо. Ви тут живете?
Я кивнула, мовчки сподіваючись, що він не знайде того, кого шукає.
