Ой, слухай, я тобі таку історію розповім!
Сюрприз з іскоркою: як Юрко ледь не спалив будинок до 8 Березня
Спокій у квартирі Оленки вибухнув ще до того, як вона зайшла у двері. По під’їзду несло димом, сходи були залиті мильною водою, а повітря було настільки напружене, ніби саме воно шепотіло: «Не заходь… Краще обійди». Але Оленка — жінка загартована, директорка великої компанії, не з тих, хто відступає.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет з корпоративу, зірвала туфлі, ніби скидаючи з плечей увесь тягар дня, і всунула ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось дико гурчало, дзижчало, пахло паленим. А в кутку, на всі легені, вив кіт.
— Юрку?! Що тут, божечки, коїться?! — гукнула вона, пробираючись крізь пару і запах горілого масла.
Чоловік з’явився з глибини квартири. В одній сорочці, босий, обличчя в подряпинах і сажі, з синяком під оком і головою, загорнутою в рушник, як у кочівника в степу. Вигляд у нього був такий, ніби він не готувався до свята, а воював з вогнеметниками під Бахмутом.
— Оленочко… Я думав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж там як господиня. Ну, зазвичай ж до кінця…
Оленка навіть не здивувалась, сіла на пуф, закрила очі і різко сказала:
— Доповідай. Усе. Без «кохана моя» і «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли на мене в дев’яності рекет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес стояв на межі краху. Після цього паніки в мене немає. А тепер — розказуй, що ти тут наробив.
Юрко ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятину запікти, підлоги вимити…
— Телятину? — уточнила Оленка.
— Не телятину… Пральку. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім пральку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Юрко. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянуся, коли машинку вмикав — його там не було. Він якось потім… прослизнув.
— Прослизнув?! У ЗАЧИНЕНУ машинку?!
— Ну, може, підкрався…
Оленка сховала обличчя в долонях.
— Гаразд, продовжуй. Але спочатку покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він вижив.
— Е-е… Він у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, чую — пахне палено. Думаю: щось горить. Відчиняю духовку, а там м’ясо у вугіллі. Долив олії — воно спалахнуло. Брови обпалив. Тут кіт заверещав. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у демона. І кричить! А я — між пеклом у печі й пеклом у машинці. Взяв лом. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Оленка.
— Він розбив дві вази, зіпсував килим, зірвав штори, подер обшарпані стіни, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати міліцію та знах— А я його спіймав і прив’язав, щоб висох, а тобі, Оленочко, сюрприз готував…
